МИТЬУздовж довгої вузької лісової дороги проносилися пахучі краєвиди червневого різнотрав’я лісу. Проте нектар лісових квітів цьогоріч, як ніколи, замість бджілки і джмеля тримав у своїх пахощах величезні полчища комарів. Комари наче обманом вичікували серед цих пахощів жертву, щоб поласувати своїм нектаром – її кров’ю. Якщо жертва потрапляла у їх полон – це ставало нестерпною мукою. Здавалося, що комари, не як раніше, в минулі часи, по одному спокійно присідали на свою жертву, спокійно визначалися з місцем укусу, обираючи його декілька разів за декілька проб, а усім своїм натовпом, комариною зграєю одночасно одразу впивалися у кров жертви, особливо не прицілюючись, жалючи, куди прийдеться. Порятунку не було! Через певний час, здавалося, можна було або втратити кров, або втратити свідомість.
… Два роки не бачилися. Вимушені обмеження не залишали вибору. Виникала навіть думка, що традиційного збору, як раніше, не буде вже ніколи. Наш традиційний рибацький зліт передбачав саме традиційний підхід – формування колективу, довге обговорення місця зустрічі, програми зустрічі, кулінарних уподобань. Цього разу все сталося чи не випадково, з долею сумнівів – бути чи не бути, проте відбулося, дякувати долі.
Ми з товаришем їхали до місця зустрічі по навігатору, тому що місце було нам невідоме. Враховуючи, що останні декілька кілометрів проходили через ліс, через заболочені декілька калюж і відсутність якихось орієнтирів, закралася думка, чи у вірному напрямку їдемо. Зупинилися зорієнтуватися, в секунду отримали нокаутуючий напад комариного війська і товариш мій чи то жартуючи чи то всерйоз у мене запитує:
- А товариші твої, які тебе запросили, вони точно тобі товариші?
Проте через двісті метрів ми виїхали з лісу на берег Дніпра і я побачив знайому зсутулену постать Олексія, зацікавленого риболовними дрібницями. Короткі вітання з усіма товаришами, і попередній поспіх і невеличка втома очікування зустрічі перестали про себе нагадувати. Почався неспішний процес облаштування, приготування, спілкування і навіть купання, а також сміху, анекдотів, історій, жартів, наче ми не бачилися два дні, а не два роки. Одне, що видавало два роки – це те, як же виросли дітки. Стали і серйозними, і впевненими, майже дорослими, але такими ж щирими пустунами, як тоді – в їхньому і нашому вже минулому житті.
У садках у декого плавало по два-три хвости. Петрович вихвалявся впійманим судачком, наче думаючи, що він стане головним для ухи. Проте, плани у готувальників були інші - замість ухи невдовзі ліс окутали виразні аромати гострого харчо, неймовірно тонізуючого саме за рахунок цієї гостроти саме у таку спекотну погоду.
Виголошуючи перший тост, я знав, що пафос звичних слів, мовляв давно не бачилися, може згладити гумор, тому:
- Зустрічає один товариш у натовпі іншого. Сумна процесія і траурна музика не зупиняє його від оклику:
- Коля, привіт! Двадцять років не бачилися! Як ти? Як поживаєш?
- Та ось, - сумно каже Микола, - дружина померла, ховаю.
- Ти одружився? Вітаю!
Вітаю жартома усіх з одруженнями, народженнями, хрестинами і іншими подіями – у кого якими – що відбулися за два роки і розпочинаємо процес звичного польового застілля з жартами, анекдотами, піснями.
І все наче, як раніше. Окрім одного: серед нас присутні двоє, хто був на цій війні. І наче жартують, посміхаються, але п’ючи – не п’яніють. Ще довго їх реальні рани і поранені душі не даватимуть змогу насолоджуватися життям. Ще довго їм згадувати тих, хто на їх руках помирав. Ще довго їм бачити сни, що вкривають холодним потом, такі, що краще й не спати попри необхідність. А що можемо ми? Як мінімум, дякувати. Дякуємо вам, хлопці, що їмо, п’ємо, гуляємо. Дякуємо, що ви з нами, і що ви – живі. Тримайтеся!
Ураган періодично не давав нам насолоджуватися спокоєм, наче взагалі дратувався нашим радощам. В якийсь момент в одну секунду розтрощив наш тент. Шкода було і тенту, що ходив з нами десяток літ поспіль, і Олексія Леонідовича, завдяки якому ми завжди маємо комфортні умови відпочинку і насолоди.
Олексій Леонідович, проте, якось оптимістично зреагував:
- Пусте! Відремонтуємо. На те воно й залізо, щоб ламатися.
Якось аж легше стало після цих його слів. Набагато тяжче сприйматиметься те, що він скаже завтра, коли будемо прощатися. Мовляв, що ж, зустрінемося вже наступного року. Невже наступного? Чи то я так скучив, чи надто коротка зустріч не дала змоги насолодитися так, щоб можна було чекати? Не встигли роз’їхатися, як вже хочеться знову зустрітися.
…В процесі якогось поспіху я їх помітив. Вони стояли в обнімку на фоні грізного грозового вечірнього неба, вдивляючись вдалину - у його безодню. Мовчали. Але мовчання нічого не значило, окрім того, що їх душі поєднані і люблячі. Мить, зафіксована на знімку, залишиться у минулому, але саме такі миті є визначальними у житті, саме вони дарують радощі, насолоду, кохання і надію. На жаль, і смуток ностальгії у майбутньому, що більше такі миті не повторяться. Хоча, чому «на жаль»? Будуть інші. Аби лиш не втрачати відчуття справжності, не черствіти за повсякденною мішурою.
Правда ж?
До зустрічі, друзі!
МИТЬ
Вдалині десь ховається сонце
У безмежжя далеких зірок.
Я долоньку тримаю в долоньці
Найомріянішої із жінок.
Горизонт буревієм лякає
Та спокійно мені, наче сплю.
В цю хвилину кохана тримає
У руці своїй руку мою.
Неймовірна небесна ікона
Зігріває обом нам серця.
Я її лиш тримати долоню
Хочу вже до самого кінця.
Я її лиш безмежно кохаю
Понад дихання, понад життя.
Я її навіть подих вплітаю
Проміж власного серцебиття.
Мить чарівна такого єднання –
Неокраєне чудо з чудес,
Моя доле, моє ти кохання,
Подароване з тих же небес.
(с) Ovod