НІСЕНІТНИЦІ(Фантасмагорія)
Fray писал(а):
Пиши чаще и больше, обо всём! Даже о погоде.
....Як же ж мені подобається відчуття, коли вже можна не поспішати! Хвилювання ще дзвінко нагадує про себе посиленим серцебиттям і надміром адреналіну у крові, котрий стрімко перетворюється в гормон щастя; тиск – на межі, бажання продовжити – неймовірне, але вже можна не поспішати.
Поволі приходиш в себе, кохаючи в цю мить, здавалося б, весь світ. Віддаєш шану добутому трофею, дбайливо та обережно беручи його в руки. І знову, в черговий раз, поволі починаєш сумувати за цим відчуттям, розуміючи, що саме в цей вечір вдруге його вже не відчути. Можливо буде інше, але не те.
Кожен мисливець визначив для себе полювання, яке йому максимально до вподоби. Кожен мисливець мріє випробувати себе на полюванні більш серйозному, ніж попереднє. Але відчуття, коли можна вже не поспішати, - таке універсальне й таке жадане для будь-якого полювання, – це саме те відчуття, про яке мріє та яке сподівається відчути кожен мисливець. Вірний постріл зроблено, стволи випускають залишки диму згорілого пороху, трофей нагородою лежить біля ніг – і вже можна нікуди не поспішати. Хіба що тільки до табору, звідки доносяться аромати польових страв, що розкидаються у вечірній повітряний всесвіт нескінченними язиками полум’я.
Табір не поспішає. Табір живе особливим життям єдиного організму з розподіленими невідомим інстинктом ролями: хто управляється біля мангалу, хто підрізає овочі до столу, хто відкорковує напій з коньячних підвалів минулого століття, хто просто смакує люльку, поважно розташувавшись у мисливському кріслі. Розійдуться далеко за північ. Деякі залишаться, наче чатові, біля вогнища, щоб зустріти зранку тих, хто тільки прокинувся, запашним ароматним чаєм з димком. Все почнеться спочатку, але ніхто нікуди не вже поспішатиме…
Що залишається робити загнаним та затюканим нескінченною метушнею мегаполісу? Як завжди - поспішати. Туди-сюди, сюди-туди, напрацьовуючи або безцінний досвід, або статеве безсилля. Що? Страшно?
Продовжимо…
Зустрів учора сусіда. Сумний такий. Завжди кудись поспішає. Не поспішає він тільки вечорами в гальюні, просиджуючи там годинами, чим дуже дратує дружину. Або вона його, коли так само встигає зайняти тепле місце прибиральні, прихопивши з собою ай-пад і складаючи безкінечно ряди з якихось шариків, допоки не закінчить основний процес. Незрозуміло тільки, що потрібно закінчити спершу - процес чи складання декількох тисяч шариків. Власне, ай-паду теж набридає, коли по ньому безглуздо луплять манікюрними пальцями в той момент, коли хтось ззовні лупить у двері, нагадуючи про чергу…
Так я - ото ж за сусіда. Загнав, каже, риболовний гачок у палець. По саму цівку. Цівка – це та частина гачка, де закінчується його вигін. А дістати самостійно – зась: борідка назад не просто не пускає, а боляче нагадує горе-риболову про муки коропа, в якого гачок зазвичай у губі, а не в пальці. Від мук позбавив місцевий лікар за допомогою хірургічного інструменту.
Згадалося, як одного разу довелося поїхати на Київське водосховище, щоб забути про той самий безцінний досвід, необхідний мегаполісу, та накопичити статевих сил за вихідні, закидуючи в напрямку сходу Сонця на плато безкрайньої води годівницю англійської вудки. Риболови мене зрозуміють: фізичні сили при неодноразовому закидуванні фідера хоч і втрачаєш, але ж статевих набуваєш! Та ще й яких!
На черговому замаху здалося, що наче за спиною зачепив за якусь перепону. Але годівниця впала в розраховане місце, тому особливого значення перепоні не надав. Краєм ока помітив, що мій малий піднімається в цей час з землі з дивним виразом обличчя: впав, а чому впав – сам не зрозумів. Минуло з-десять хвилин, а кльову чомусь не відбувалося, хоча до цього – ні хвилини марно. І не просто не марно, а завжди з верхов’язом, розміром з атлантичного оселедця. О, я вже бачу посмішки балуваних риболовів: тю, верхов’яз! Тихо, тихо! Не уподібнюйтесь, будь-ласка, хлопам з анекдоту, що зустрілися після рибалки. Один – з трьохпудовим сомом, а інший - з відром карасиків. Так той, що несе карасиків насмішливо так запитує:
- Що, тільки одного зловив?
Покльовки так і не сталося, прийшлося дістати годівницю. Зі здивуванням помітив, що відсутній поводок з гачком. І не клювало ж! Невже пропустив? Перемотав поводок, продовжив успішне змагання з верхов’язом, і через деякий час я з задоволенням повертався до розташування з піввідром добірних верхов’язів, передчуваючи, як довгими зимовими вечорами буду їх смакувати, добряче запиваючи пивом.
Мій малий періодично почісував шию, наче щось там його шкрябало. Я дещо захвилювався: дай-но подивлюся: що там? Гачок! В комірці його куртки був мій гачок. Так ось, чому він впав! Виявляється, що я його замість наживки ледве у море не закинув. Ось до чого поспіх призводить. Тільки дружині моїй не розказуйте, бо більше малого мені на риболовлю не довірить.
І дуже вам рекомендую: поспішайте не кваплячись.
(с) Ovod