ЧАС РІКОЮ ПЛИВЕ…(нарис)
Ну от що, здавалося, нас чекало нового? Таке все зважене й пройдене, починаючи з порядку заїзду та розташування, що дехто ще напередодні засумнівався: а чи буде родзинка? Приїлося, мабуть, будення навіть в наших доволі нечастих зустрічах.
За «будення» мався на увазі баян, як умовна одиниця традиції чергової зустрічі, та посиденьки біля вогнища з безкінечними розмовами у травневу ніч. Чергову, але все-таки незрівнянну з іншими, травневу ніч…
Травень…
Мабуть зараз художньо-вірно було б зайнятися описом прекрасної весняної природи, що так радує різнобарв’ям польових квітів, травиночок та різноманіттям пахощів, якби не одне але…
Особисто для мене «але» полягає у тому, що я травень не люблю. Коли після чергової зимової сплячки десь з середини квітня схили Дніпра починають спочатку ледве-ледве вистрелювати салатовими плямами, а вже у травні - вмить стають суцільним зелено-оксамитовим килимом, і звідусіль тягне такий дурманячий запах черемхи, що аж млосно, – у душі мимоволі виникає неймовірна хвиля туги: за минулим, за пережитим. Спогади про свій підлітковий максималізм або – оту юнацьку самовпевненість, наче ти - володар світу, дають такої наснаги і сили, що, здавалося б, і зараз би загнуздав – що коня, що королеву. Але тут поволі виникає осінньо-зимово-багатолітня поважна розсудливість – і ти в’янеш, як травнева кульбаба на сонці.
Ні, не люблю я травень! А хоча б ще те, що не встигнеш насолодитися барвами, пахощами, квітами, травами, як ті трави підростуть, підуть під укіс і перетворяться у звичайне сіно. І інші запахи запанують у полі. І настане червень. І засумує душа за новим травнем, відмічаючи при цьому, що не такі вони вже й нескінченні - ті травні, як здавалося в юності…
Не люблю я травень…
Не люблю, але я його обожнюю!
… Де він взявся на мою голову? Ходить і цілий вечір скиглить:
- Дядьку, а заспівай «Час рікою…».
- А ти сам хоч її знаєш?
Сашко – молоденький сторож, що прибився до нашої компанії та нашого хлібосілля, невпевнено та музично невірно розпочинає:
Час рікою пливе
Як зустрів я тебе…
Смішний… Але завзятий!
- Дядьку, а скільки коштуватиме таксі з Києва сюди?
- Навіть не знаю, а тобі навіщо? – дивуємося.
- День народження у мене післязавтра – друга запрошу.
Ми тихенько посміхаємося з наївності відчайдухи, а він не перестає дивувати:
- А ви всі приходьте до мене на день народження. Я шампанського привезу, ви тільки в магазин мене одвезіть.
А через деякий час продовжує:
Ти висока струнка, в тебе руса коса,
В тебе очі сумні, не веселі,
І уста вже не ті, не солодкі такі,
Скажи, хто цілував їх без мене…Я розумію колорит народних приказок – недаремно ж вони виникли, але «де немає співця – послухаєш і горобця» - це точно не про Сашка-сторожка. Він начебто і ненав’язливий, але і до горобця ще далеко.
А тут ще якраз за столом жвава розмова пішла про їстивні та отруйні гриби. А й правда, що голодному і опеньки – м'ясо...
Закінчувався травневий вечір у передчутті завтрашніх змагань за нагороду, що вже стала амбіційною – ліхтарик.
І начебто кожному в тому ліхтарику – нуль потреби, а диви, як же всі завтра завзято розпочнуть.
І хвилюватися ж будуть по-справжньому, і засмучуватися. Бо, після змагань – після багатьох промахів - кожен з них розбивав оті тарілочки в пил, але це вже не рахувалося.
Як діти, їй-богу...
Сашко наступного дня десь пропав. Ми вже шуткували, що скоро на нас чекатиме купа шампанського, але сподівання виявилися марними. От тільки історію Сашко залишив незакінченою:
А у тебе є син, а у мене дочка,
Ох як схожі вони між собою,
То давай же ми їх об’єднаєм навік,
Коли нам не судилось з тобою.(с) Ovod