На Рим! На Рим?- То ти в Італію їдеш?
- Так! - вкотре з неохотою відповідаю.
- А куди саме?
- У Рим.
- У Риииим! Вічне місто! Неймовірно!
Я тільки знизую плечима, не пояснюючи, що я не відпочивати їду. А головне, як можна пояснити, що задля цього Риму я змушений був переривати таку довгоочікувану зустріч з товаришами травневої ночі. Це саме тієї ночі, коли тільки однієї замало, а друга, нажаль, мені не випала.
Це саме та травнева ніч, у яку спати - то гріх. Це та єдина травнева ніч, яка залишає спогад всього прожитого року.
Я, звичайно ж, перебільшую. Бо вже чую звідусіль: "Що, навіть не Великдень чи Новий рік!?"
Мовчу. А сам же ж і думаю: "Великдень чи Новий рік можуть рік розпочинати, а спогад лишає лише зустріч - ось як у цю травневу ніч."
...Італія зустріла очікувано. Я хоч тут і не бував, але все, що бачив у дитинстві у кіно про італійців, виявилося чистісінькою правдою.
Офіцер-прикординник в аеропорту стрічав широченною привітною посмішкою. Це був чорнявий, середнього зросту, чоловік із задовгою зализаною зачіскою і триденною неголеною щетиною. Узявши у руки мій закордонний паспорт, він, начебто, розпочав стандартну процедуру ідентифікації, проте його дії нагадували скоріше гру "Запитай без слів". Він уважно мене оглянув, піднімаючи по черзі свої брови, потім чомусь одночасно їх насупив. Коли дійшла черга до сторінки з вклеєними фотографіями моїх дітей, офіцера знову розтягла, немов повітряну кульку, посмішка, але в той же момент він став напрочуд серйозним, відклав мій паспорт і почав кудись телефонувати. Я, взагалі-то, не з боязних людей, але деякі думки встигли в голові народитися: може печатку не зрозумів? може я сам на себе не схожий? може я схожий на якогось їхнього педофіла?
В ту ж хвилину прикордонник закінчив розмову, знову розтягнувся у посмішці, подав мені мій паспорт, кивнув, що все в порядку, і я можу насолодитися Італією, при цьому не промовивши в мій бік жодного слова. За нього говорили його руки, легкі вітання головою і брови!
Італійське кіно закінчилося знову ж таки тільки при зворотній реєстрації. А все, що відбувалося у спілкуванні з італійцями, вражало, хоча й неймовірно дратувало - їхньою імпульсивністю, емоційністю і відсутністю найменшого почуття хоча б легкої провини.
Водій таксі, так само як і той прикордонник, спочатку емоційно робив вигляд про те, що він не зовсім розуміє, куди потрібно їхати. Потім у машині він так само схопився обома руками за телефон, кинувши при цьому кермо. Знайшов, чим здивувати, - я теж так вмію. А потім, наслухавшись, мабуть, історій про українських вокзальних таксистів, такою ж широченною італійською посмішкою хотів повідомити, що тим самим здачу з сотні євро при тарифі у сорок не передбачено. Прийшлося у відповідь так само широко посміхнутися - ще раз кажу: я ж не відпочивати приїхав, мені за посмішки платити не особливо то й хочеться.
Вершиною мого кіношного сприйняття Італії стала реєстрація на конференцію. Чотири італійки за стійкою і один чоловік поза нею, періодично перепитували одна у одної моє прізвище, хоча воно зовсім і не складне, при цьому тримаючи у руках мій паспорт, при цьому розмахуючи руками і щось одна одній доказуючи, неначе вчора зустріла її у ліжку з власним чоловіком. Припинилося, коли той старший за стійкою втрутився, перепитавши вкотре моє прізвище. Врешті, прізвище прозвучало шістнадцять разів.
Звичайно, що неможливо ні описати, ні передати величезну культуру і традиції Італії, перебуваючи всього три доби, та ще й ті завантажені.
Проте, я все таки скажу, не очікуючи наступних вражень.
Я зробив запис у своєму щоденнику, що я перебував у самому Римі. Я зробив висновок, що італійки мають грецький профіль, і тому легкий вітерець, що роздмухував спіднички українок на зворотньому шляху, викликав тільки душевне задоволення: нарешті я вдома. Я неймовірно ЗА ТРИ ДОБИ! скучив за справжньою їжею: за смаколиками у вигляді звичайної картопельки в мундирах і кількою в томаті. Я не знаю, чому це так. Може тому, що італійці не розуміють, що таке травнева ніч в українському полі. А про те, що вони поняття не мають, що можна приготувати у казані на вогнищі - я взагалі мовчу.
А вже коли та ніч набереться ароматів, коли стихнуть цвіркуни, а зорі впритул наблизяться до вогнища, звучатиме тільки чиста струна мого друга Вовчика, розриваючи серце, залишаючи той самий суттєвий спогад прожитого року з тягарем, що наступна травнева ніч - за рік.
(c) Ovod
Ви думаєте, я Тріумфальну арку фотографував?
Вам не здається, що ця світлина і попередня чимось схожі?
А ніхто нічого і не думає: звичайнісінька мігрень
Тату! Мене коли братимеш?
До зутрічі!