МАЛЕНЬКИЙ МУЗИКАНТ (нарис)
Завжди захоплено дивувався здатності чоловіків відноситися до проблеми критично і в той же час - творчо-креативно. Ну, от що, здавалося, - замінити ресору в автомобілі - дурниця, по суті. Дві гайки з обох боків - викрутити, зняти, поставити... Мабуть. Але не для мене. Ледве із запаскою справляюся, коли прийдеться. А тут ще й - без необхідного інструменту.
Я теж до деяких речей можу підійти креативно. Наприклад, цибулю креативно порізати або моркву. Але то ж - інша справа! То - така собі заморочка, яку у страві, приготовленій у казані на нічному вогнищі, ніхто й не помітить. Хоч тупим ножем ту цибулину поріж! А в чому ж сенс того креативу, запитаєте? А хто його зна…
Телефонує мені вчора дружина: - Ти де? - Та щойно виїхав з роботи, - кажу, а сам інтуїтивно розпочинаю хвилюватися. - У мене машина поламалася – гуркотить, димить і глохне. Приїжджай – забирай.
Звичайно, що це настрою мені не прибавило. Мені взагалі не прибавляє настрою дзвінок дружини одразу із питанням: «Ти де?». Погодьтеся, що "як справи?", це не теж саме, що "ти де?". "Ти де?" - автоматично означає, що у дружини проблема намалювалася, і вона - моя, ця проблема. Звісно, дружина теж моя, тому змушений вирішувати проблему і не засмучувати дружину. І от, поки я їду - додумую, що ж там могло статися - щось мені підказує (якщо бути точним – то смс в телефоні по списанню коштів з банківського рахунку), що моя дружина про проблему взагалі вже не думає. Я її розумію - хіба можна про щось думати, коли ласуєш смаколиками, а в цей час чоловік вже десь їде - вирішувати проблему.
Але, якщо подивитися з іншого боку, то це ж могло статися і зі мною? Причому, саме там – у полі, звідки я два дні тому, як повернувся. Ото дійсно була б проблема. Навіть, при наявності інструменту. Я не про музичний інструмент, а про технічний. Я вже казав, що я знаю хлопців, у яких золоті руки, і що вони можуть тепловоз одним гаєчним ключем відремонтувати, але в цей час хтось же мусить нарізати цибулю.
Ні, нехай вже краще так. Саме так, в порівнянні "добре, що не зі мною" і зникає образа, навіть та, що носила попереджувальний характер: буцімто, не можна їздити на напівспущених колесах, або - забуваючи віджати ручне гальмо. Їду собі, думаю так, і вмить відчуваю, як настрій піднімається. "Ну то й що, що тепер замість човна, я змушений буду купувати компресор автокондиціонеру? - думаю, - головне, щоб дружина не засмучувалася». Їй-богу, погодьтеся, це ж щастя - у неї в машині знову буде кондиціонер, після того, як я відремонтую, але у мене, нажаль, не буде човна. А от, якби у мене був човен, хіба б спрацювало оте: "Ти де?"?
Два дні тому... Два дні, наче одна хвилина. Наповнена киснем, спокоєм і пахощами.
Але спершу була саме та єдина хвилина...
… Позаду залишилося, як завжди, стомлене місто. Складалося враження, що місто просто не бажало, щоб ти з нього виривався. Лякало страшними прогнозами про ливні та град, насуплювало себе чорними хмарами, гуркотіло по горизонтам блискавками та роздмухувало вітри, наповнюючи їх спекотною пилюкою. По дорозі зненацька то малювало ями, то дійсно виривало шматки асфальту, щоб ти з нього, міста, не вирвався - не виїхав, наче змушувало опам'ятатися та повернутися. Але, вже коли асфальтована дорога звернула вліво на грунтову, склалося враження, що місто наче сумно зітхнуло, не прощаючись, але дуже-дуже заздрячи.
Було чому заздрити. Місто таким киснем зроду не дихало. Краса пагорбів білої акації, різноманіття травневих візерунків світлозелених трав та блакитного, хоч і у хмарах, неба вражала. А яскраво фіолетова у квітах поляна! Це щось неймовірне! Вона не просто з'являється перед тобою: ти не бачиш її до останнього, допоки вона миттєво не проявиться, наче по дотику чарівної палички.
Ти відчуваєш в цю хвилину зупинку часу і повну відсутність думок.
Я - саме про цю хвилину. Перший подих цього повітря вмить гіпнотизував, сковував, обмежував рухи, не вводячи в сплячку, але, навпаки, розширюючи казкову уяву.
Лишень згодом, повільно видихнувши, ти розпочинаєш рухатися, відчуваючи неймовірну легкість та насолоду. Ми з моїм другом це передбачали, тому, маючи можливість, приїхали раніше інших. Хоча, все одно трішки заблукали. Здається, це місце не просто гарне, а ще трішки й зачароване, бо блукали майже всі, хоча бували тут неодноразово. Нам необхідно було зайнятися облаштуванням та розведенням вогню для приготування вечері. Навчені певним досвідом, ми знали, що в цьому поспішати категорично не слід. Ну не любить казан шуму, хто б що не казав! Приготування їжі, особливо на природі, схоже на процес продовження роду: поспішатимеш - отримаєш результат, але не отримаєш задоволення.
Неспішно й не вгледілось, як з'їхався наш табір. Привіталися, заметушилися, мов мурахи, кожен по своєму напрямку. Час наче знову почав рухатися: намети, накриття, периметр, столи, стільці, і навіть зламана ресора швиденько замінилася, щоб не зіпсувати блаженної картини.
І тільки після першої миски каші час знову зупиниться, повітря застигне, перетворюючись наче в холодець, а дихання сповільниться майже до повної зупинки.
Про що мовчать справжні чоловіки? Правильно - про роботу і війну. Бо, несправжні чоловіки можуть багато розповідати про війну, на якій не були, а ще сп'яну хизуватися зарядженим пістолетом перед дітьми. У той вечір мені чулися тільки розмови про те, який тісний світ, про спільних знайомих і, звичайно, про жінок. Ну що поробиш - сумуємо ми за ними, навіть ненадовго покинувши.
Ми піднімали келихи за нашу чергову довгоочікувану зустріч, за наших дітей, за їхнє майбутнє і за них - за справжніх: за трьох, серед нас присутніх, які були на війні, і завдяки яким всі ми і маємо можливості тут мирно веселитися.
- Друже, скажи, ти мені справжній друг? - Звичайно! - І в тебе нема від мене жодних таємниць? - Жодних! - Тоді скажи: коли в тебе останній раз був секс? - Хм, дай подумати: мабуть тоді, коли ти останній раз на рибалку їздив. Це, здається, не про нас. Хоча...
Наступного дня майже всі пішли, власне, за тим, за чим приїхали - на змагання зі стрільби. Дорослі, а в цьому - як діти: що в приз не дай - чи ліхтарик, чи щось інше - хвилються, змагаються, б'ються до останнього. Потім повертаються, регочучи і голосно обговорюючи.
Я чекав на допомогу друга для подальших приготувань на нашій польовій кухні, а вийшло так, що мав ще додатково маленьких помічників – Настю та Сашка – діточок друзів, що приїхали на нашу зустріч сім’єю. І якщо Сашко (він молодший) дійсно був помічником, то Настя – вона самостійно приготувала справжню страву для дорослих дядь. Це їй дяді допомагали, а не навпаки.
Сашко, який щойно метушився, стараючись у всьому допомагати, що попросять, а тут раптом дивлюсь – іде похнюпленим.
- Що сталося? – запитую.
Мовчить спочатку, не хоче казати, а потім, шмаркнувши носом:
- Там Насті приз дали, а мені – ні! - За що? - За те, що допомагала. А я теж допомагав. - Так Настя ж дівчинка, - заспокоюю. - Це так дяді їй подякували, що вона їх нагодувала. - …
Мовчить.
Розумію, що потрібно виправляти ситуацію, адже Сашко ж дійсно мені допомагав, а тут, наче я не хочу його підтримати, кажу:
- Слухай, Сашко, а ти грав коли-небудь на гармошці? Треба сказати, що Сашко - такий молодчинка, що за що б не брався – скрізь лідирує. Має перші місця по єдиноборствам, тільки познайомився з шахами – за короткий період став чемпіоном старшої групи. І що ви думаєте?
П’ять. П’ять хвилин всього знадобилося, щоб він навчився грати простеньку мелодію на гармошці. І одразу посмішка на обличчі з’явилася, і забув вже Сашко, що його незаслужено не оцінили. Ну скажіть, хіба це не заслуговувало на нагороду маленького музиканта? Нагородою був ліхтарик, і здавалося, що в цей момент у Сашка очі світилися краще, ніж сам ліхтарик. Ох, дітки-дітки. Щасти вам…
(с) Ovod
Дякую, друзі, за зустріч. Дуже радий був всіх бачити та познайомитися. Вашій увазі пропонується щось типу нарису. Це не звіт, але звіт у нас вже є - чого його повторюватися. Якщо щось видумав - не ображайтеся. До наступних зустрічей. Ovod
Последний раз редактировалось Ovod Пт май 25, 2018 2:19 pm, всего редактировалось 3 раз(а).
|