ДУШАНасиченим виявився мій травень 2019-го на емоції! Вони були різні, і радісні і печальні, але вони точно вписали чергову сторінку історії мого власного життя…
Учора ввечері до моєї кімнати досить жваво забіг син:
- Тату! А ти бачив новий документальний серіал «Чорнобиль» від американської «НВО»?
- Ні, - відповідаю. - Хоча чув про схвальні відгуки.
- Та ти що! Наразі серіал має найвищі рейтинги, що перевищують навіть «Гру престолів», - син захоплено сподівається викликати в мені здивування новиною.
Замислююсь на якусь мить, чому я дійсно й досі не звернув увагу на так званий «документальний» фільм про те, що в свій час докорінно змінило мільйонам людей їхнє життя. Відповідь моя народжується миттєво, наче таке враження, що це не стільки здоровий глузд її формував, скільки одна з тих емоцій, яка керується не критичністю мислення, а тим, що відчуває душа:
- Я думаю, що згодом я обов’язково фільм подивлюся, - відповідаю, - але не зараз, бо дещо боюся.
- Чого? Чого ти боїшся? – дивується син.
- Хм… Неточностей… Так, неточностей.
Продовжую вголос пояснювати свою думку більше для себе, ніж для сина. Пояснюю, наскільки для мене важливо не розчаруватися в правді. Саме в тій, яку знаю я, а не яку покажуть у кіно. Навіть, якщо у кіно покажуть точнісінько, як було, я все-одно не зможу сприймати художню метушню, чи нерозуміння того, що відбулося, чи навіть істерію, чи паніку. Боюся, бо я в таке не повірю. Я переконаний, що, наприклад, хлопці, що спускалися на відкачку води у той клятий підвал, знали, що згодом підуть назавжди, і я боюся, що кіно, по-художньому, передаватиме їх страх чи вагання, у що мені вірити не хочеться, замість мовчазної мужності, і я не хочу бути переконаний в іншому. Врешті, мені не потрібне кіно для історії - я бачив цю історію, знаю цю історію і ще пам’ятаю цю історію, але я не готовий бачити викривлення реальних відчуттів таких собі звичайних героїв з мого життя…
… Історія з мого життя. А скільки маленьких історій з життя, в яких нема нічого героїчного, але які навік закарбовуються, і з яких саме життя життям називається…
… Традиційно я забув сюди дорогу. Головою. Але очі бачили праворуч вже два кургани один за одним, руки повертали кермо за інтуїцією, Сергій – товариш, насміхався щиро, що я прибідняюся у своїй забудькуватості; лиш коли ми вже були впевнені, що ось-ось виринемо в тій самій рожевій поляні, знову ж таки традиційно вже нікуди не поспішали, а насолоджувалися таким знайомим і таким омріяним картинним краєвидом із зелені і вишикуваної на далекому кордоні білої акації.
Цьогоріч небо насуплювалося по-справжньому, пробивало досить часто і потужно грізними громовими відгомонами, попереджаючи, що цього разу не шуткуватиме, але ми все одно прийняли це з благодаттю і відмовлятися від запланованого не збиралися. Лиш молоденький пес Сергія – Біт спочатку трішки наче присідав, в його житті таке бачилося вперше, але згодом і він заспокоївся і почав отримувати неймовірне задоволення: де ви бачили правильного виховання мисливську собаку, яка б нервувалася в той час, коли спокійний і задоволений її хазяїн. Ну хіба що, від вудки, наче палки, в чужих руках, та й то від недосвідченості, яка згодом виправиться…
Табір потихеньку розгортався і повнів мешканцями. Внутрішньо кожен розумів без зайвого уточнення свою роботу і за мить - здалося, що саме за мить, – табір був облаштований, у вогнищі остаточно набирався навару казан польової кухні, а тишу весняного насупливого дощового вечора розбавляли тільки рукостискання, обійми, сміх радощів від чергової зустрічі, що були грому голосніші, та свіжі анекдоти, розіграні не гірше, ніж по-акторськи:
- Ти знаєш, що незабаром 1 червня – День захисту дітей? А знаєш, чому саме першого червня?
- Ні.
- Тому що 31 травня діти приносять табелі зі школи.
Мабуть, всі очікували і політичних баталій, враховуючи цю саму давнішню традиційність і ситуацію, але вони, ці баталії, на щастя, гинули, не встигнувши народитися, чому раділо навіть бачене-перебачене сухе дерево, як пам’ятник історій від д. Васі, що вимушено опинився в окупації, але не зламався…
Серед дощу, який нам вже жодним чином не заважав, серед жвавих розмов за дружнім столом, настав час і пісням. Пісням, котрі співалися в такт падаючих крапель, і які сприймалися настільки щиро, наскільки щирою може побачитися душа, що в них вкладалася. Пісня, яка випадково звучала, але не мала душі – не мала і успіху, незалежно від того наскільки вірними були її ноти…
… Хоч би не востаннє.
(с) Ovod