Форум ОХОТА и РЫБАЛКА

Все об ОХОТЕ и РЫБАЛКЕ
Текущее время: Сб июн 23, 2018 9:48 pm



Часовой пояс: UTC + 2 часа






Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 26 ]  На страницу Пред.  1, 2
Автор Сообщение
 Заголовок сообщения: Re: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перко
СообщениеДобавлено: Вт июл 05, 2011 11:40 pm 
Не в сети
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср май 25, 2011 8:26 am
Сообщения: 30
Мої муштри: Школа на виживання

Изображение

Перший іспит. Задача: одітого в солдатську форму без амуніції (комплектація карманів - на свій розсуд!) випускають в Вишгороді (що під Києвом – правий берег й поблизу дамби Київського водосховища); сповіщають, що в цей час в цьому регіоні об’явлено й ведеться пошук біглого солдата; ціль – появитись (по часу не більше чим через тиждень) в обумовленому місці - база на Кривій річці, що на околиці села Неданчичі.
Уже потім мені стало відомо, що крім мене одночасно були випущені з похожими задачами більше десяти курсантів із різних спеціальних підрозділів й училищ. Топографічної карти, звісно, не дають. Але перед цим, як один із можливих регіонів іспиту (об’являлось п’ять можливих регіонів в Київській, Чернігівській областях, на Волині та в Білорусі) карта дрібного масштабу (1:200 000 й 1:100 000) могла самовільно, але в закритому приміщенні (бо на той час дрібномасштабні карти були засекречені) вивчатись й запам’ятовуватись.
Основних варіантів проходу в ролі біглого солдата від Вишгорода до Неданчичів - два. Один, це пробувати прорватись по густонаселеному правому березі Київського водосховища з форсуванням річки Тетерів (а в гирлі вона вже достатньо широкувата) й потім якось в районі Чорнобиля через міст або самотужки форсувати річку Прип’ять, а потім й рідний Дніпр в районі Іолчі (Білорусія) – Неданчичі (Чернігівська область України). Стратегічних проблем в цьому варіанті, на мою думку, тоді було багато. Це, в першу чергу, густо населеність, а значить повний «ментівський» контроль доріг - треба ж їм вислужитись в ловлі «біглого солдата». По-друге, багато переправ на інший берег: малих й великих водних перешкод. Літо – переправу можна робити й вплав, так значно коротше. Хоч можна було шукати варіанти, щоб переправу робити і не вплав. Але ж, грошей в карманах нуль цілих, нуль десятих. А якби й були, то, мабуть, випускаючий інструктор й забрав би. Та й мости ж контролюються цілодобово і в першу чергу.
Інший варіант - перебратись на лівий берег Київського водосховища (по дамбі чи ще якось), малолюдними дорогами й лісом (але заболоченим й де теж багато водних перешкод) добиратись (десь біля 120 кілометрів) до бажаної Кривої річки в Неданчичах . Проблем тут теж хватає. Основна – наявність по маршруту великих (всесоюзного значення) полігонів й відповідних військових частин („Десна” й „Гончарівськ” стрільба ракетою з яких вже в часи славної Української армії закінчилась точним попаданням в бабку, що сиділа у ванній в містечку Бровари). Тобто наявність тотального пошуку й контролю за пійманням «біглого солдата» крім міліцейських засобів ведеться й військовими патрулями. Вибрав все ж цей варіант.
Після умовного старту, як тільки пішов геть запускаючий - вовкуватий наглядач, пірнув до ближнього безлюдного перевулку й підтюпцем подався до води, а там й швидко оголився до трусів й пішов вже вздовж берега в верх Дніпра. Переправа вплав водосховища була дальньою, а тож й вельми рисковою. Скоро набрів на рибалок з моторним човном. Тихенько дочекався доки вони не причалять до берега – а було діло під обід. В карманах у мене був й ножик складний й сірники захищені від води (зав’язані в звичайному кондомі!) й всякий інший мотлох, що був продуманий за матеріалами лекцій інструкторів попередньої моєї муштри, але ж то не командировочні гроші. На ремні військових штанів в мене була не одна, а дві військові фляги (боклажки). Одна з питною водою, а друга з чистим спиртом. Випускаючий це чомусь не провіряв. Правда, я потім взнав, що це й не заборонялось – бо ж спирт це універсальні ліки. От ця фляга й пригодилась і не як ліки, а як самий кращий засіб оплати послуг на теренах батьківщини в клопітній дорозі.
Про такі «валютні» маневри під час службових подорожей на прослуханих лекціях, чомусь не велось мови. Хоча в моїй прикордонній практиці термінової служби був такий от випадок. Якось в нашу частину, де я на той час був курсантом спеціальної школи сержантів привели дійсного порушника кордону - молодого хлопця, румуна з курортного міста Констанца. Він познайомився з нашою україночкою (з Києва) - дівчиною, яка відпочивала зі своєю сім’єю (була дочкою крупного київського чиновника). Влюбився, після від’їзду дівчини переписувався з нею звичайними листами – Інтернету тоді й в теорії не було. Дівчина перестала відповідати на його листи. Заскучав, та й рушив на вияснення відношень до Києва. Границя тоді ще була кріпкою й справно охоронялась. Він ніякої спеціальної шпигунської підготовки не мав, був простим студентом. За свої рідні леї доїхав до кордону на річці Дунай. Мав бінокля, видивився наш берег. Ніччю під ранок переплив Дунай й нишком дотьопав до траси – не зважаючи на комплексний захист кордону прикордонниками. Виглядів й зупинив наш український автобус, що рухався до Києва. Стимулом автостопу в нього була пляшка хорошого румунського рому, а дорожньою валютою друга пляшка - віскі. Доїхав чинно до Києва, прийшов до квартири своєї дівчини, а там було пусто – бо відпочивала та дівчина на цей раз в Болгарії. З сутки промикався, хмільна «валюта» закінчилась, то ж й пішов здаватись в ближній державний орган, а то була Верховна Рада. От там його й затримали, а потім довго вивчали його «шпигунську» суттєвість.
А от досвід (як хміль може стати «валютою») на озброєння іноземного «шпигунства» наші розвідники не взяли, мабуть тому, що треба ж ходити на ту - не таку питущу, не нашу ментальну сторону.

Изображение

А я от вирішив цю методологію випробувати бо ж я «втікач» на рідній землі. Й не помилився. З рибалками погомонів, поміг чистити впійману ними рибу, підобідав їхніми ж харчами з гаряченькою юшкою - не пожолобившись, при цьому, на часткову втрату умісту валютної баклаги. Та й вговорив їх закинути мене на інший, але ж наш радянський берег Дніпра в район села Лебедівки. Київське водоймище я на той час вже трохи знав в цілому й по населеним пунктам та рибальсько-мисливським базам і стоянкам, бо був уже на той час заядлим мисливцем й часто виїжджав в ті місця на полювання й рибалки.
Києвське водосховище в той час в своїх верхів’ях мало безліч островів – «мокрих» вкритих очеретом і піщаних, «сухих» де є можливість жити безлюдно в наметі. Був і в районі села Страхолісся великий залісений (і грибний!) острів Домонтово. По берегам було достатньо мисливсько-рибальських баз. Вони були просто влаштовані, наприклад на уже заіржавілому дебаркадері, але могли надавити мисливцям й рибалкам в копійчану оренду човна. Фауна цих величезних водних просторів (наприклад, щоб добратись з бази в селі Страхолісся на човні й на веслах до мисливського острову , що десь поблизу від фарватеру Дніпра треба затратити декілька годин, а вибратись коли штормить, то й бувало з трудом і за сутки) була значною й манливою. По осені, коли йшов переліт качок, на воді могли збиратись тисячні їх громади. Риби, якщо вмієш, звісно, рибалити, було теж пре достатньо – та й всякої. Були й раки – відро, яких при відповідній техніці їх лову можна було набрати й за якихось півгодини. По Дніпру й Прип’яті були налагоджені й водні транспортні магістралі – «ракетами», тобто суднами на підводних крилах. В цілому, київське море було раєм для мисливців й рибалок. І все це бурлило до славнозвісного 1986 року – техногенної, тобто створеної самими ж людьми світової екологічної катастрофи. Й кому це все мішало ?!

Изображение

На окраїні села ще оголений, щоб не привертати своєю солдатською формою лишню увагу угледів місцевого й на підпитку рибалку. Вговорив його (знову булькнувши своєю валютною баклагою) на видачу мені зі своїх домашніх запасів старих штанців, сорочки та рваних кедів. Одягнувся в це вже цивільне лахміття й побрів в потрібному мені напрямку. День був не вихідний, але літній. Так що мені в моїй «бойовій задачі» й трохи автостопом возило. Отак околицями (Ровжі, Лошакова Гута, Косачівка., Тужар, Василеву Гуту, Пакуль, Борки й зі сторони Червоної Гути) за двоє суток з дрімливими «перекурами» добрався я в довкілля бажаної бази на Кривій річці.
Йшов скрадне в потрібному напрямку. Обходив дику затоку, на якій плавало багато качок різної масті. На одній із полянок біля затоки здаля вбачив лиса, що скрадався в очереті біля самої води. Мабуть була в нього велика охота на тих плаваючих качок, але не хватало ще мисливства. Дійшов спомин, що я в своїй практиці вже споглядав більш «розумне» полювання лиса на качку. Той лис, коли підійшов до води й побачив «море» качок бабахнувся на землю, аж лапами вверх. Я тоді подумав, що того лиса грець ударив від його жолоби за тими качками. Аж, ні. То він спектаклю таку закатав. А качки, виявляється теж мають ваду – цікавості. Тож підплили під самий берег до хитрюги, щоб роздивитися ту оказію з лисом. А той не забарився сиганути до їхньої купелі… і успішним було його полювання.
Закортіло й мені вполювати качку без рушниці. Тим більше в мене вже була така практика. Правда я мав тоді ласти й маску з трубкою. Не біда, трубку можна влаштувати і із комишини та резинки від трусів. Й вода в тій затоці була достатнє чиста. То ж я поплив тихцем в очерети. Там тишком дочекався коли стайка лисок близько підпливе. І… не шугнув на них зверху, як той лис – реакція не та. А, навпаки, тихенько пірнув, підплив знизу під них, що бовтали своїми довгими лапами й хватонув… правда від жадоби двома руками й двох качок. Тож прийшлось довго борсатись з ними. Але добув дупель!

Изображение

Коли плавав замітив що є в тій затоці й окунь крупничок в піщаній ямі, що була не далеко від берега. Рішив ще порибалити, до темноти було ще далеко. В моїм реманенті звісно була місінь і гачки різні. Тож спорудив закидушку, з грузилом, щоб наживка була за 15-20 сантиметрів від дна. А на наживку використав легені тих здобутих лисок. Вони ж спливають разом з гачком. Вдалось тоді спіймати трьох дебелих окунців до здобутого м’яса. Окунців не чистив, замотав в листи з лопухів та розмістив у ямку під костерком на якому й пожарив лисок зі знятою шкірою. А окунці за цей час теж поспіли. Тож вечеря була знатною.
Трохи підночував тишком у скраду в лісі на потрібній мені околиці села (бо могли ж піймати й при самому вході на базу), а ранком, коли видився всі застережні місця тихенько й вже знову у солдатській формі зайшов до обумовленого кінцевого пункту. Здивувались, бо часу на скрадливе проходження маршруту ж пройшло не багато, тобто я був перший й ще не чекаємий.
З задоволенням там пробайдикував ще більше суток, поки не появився мій безпосередній спостерігач. Зустрів він мене радо, ще й по гриби разом сходили. Й розрішив дальше байдикувати, бо чекали ще його одного підопічного до оголошення про його затримання десь в далеких ще до фінішу околицях.
Зі всіх випущених на маршрут в тому іспиті на негласні змагання прийшов крім мене ще тільки один вояка, але не наш, не погранець.
Село Неданчичі була на лівому берегу Дніпра в дуже красивому на той час природному місці, що запало в душу на весь мій вік. Хіба я міг знати в той час, що не так вже й довго в тих краях станеться трагедія всесвітнього рівня.
В той час тільки почала будуватись, правда й вельми інтенсивно, Чорнобильська атомна електростанція. Й це в древньому і національно історичному та й унікальному природному регіоні.

Изображение

На теренах Чорнобиля з часів Київської Русі бурлило життя. Та й до цього, як уже тепер відомо, там було поселення ще з часів залізної доби, а потім китай-місто Стрижнів. Були й там татаро-монголи, яких там тоді ще вміли вщент розбити. Потім було то крупним русько-литовським поселенням, яке потихеньку прибрали до рук ляхи. Воював там з ляхами й полк Богдана Хмельницького, й гайдамаки. Сподобили це місце аж дві хвилі біглих старообрядців, що прийшли з Півночі Росії. При польському правлінні й потім за часів Російської імперії Чорнобиль все ж став одним із духовних центрів хасидів – вотчина спадкових цадиків Тверських. Й населення (більш як шістдесят процентів) стало в основному містечковим, єврейським, з активною релігією хасидизму яка розійшлась по всій Вкраїні (бо Чорнобильський цадик із роду рабі Тверських, що йменувався Менахем-Нахам мав вісім синів - і всі вони теж стали цадиками). Були потім буремні роки більшовицького перевороту й бандитської гайдамаччини, що зменшили знову долю впливу хасидів (хоч там й були в склепі захороненні аж два цадики, тобто було створено на всі віки місце хасидських поклонінь для євреїв всього світу).
Потім з Москви прийшов новий хазяїн („Атоменерго”) і всі унікальні природні угіддя попали під відомчу підлеглість директора АЕС. Побудували недалеке нове місто – Прип’ять. Порушили, правда, при всіх цих «будівництвах віку» могили цадиків, що й стало по деяким слухам (схожа версія, що початок нападу фашистської Германії на СРСР стався після порушень древніх захоронень Тамерлана в Самарканді) причиною катастрофи яка й закінчила на довгі, предовгі часи притягання всіх можновладців й духовних (ідеологічних), й економічних на подальші насилля над красою природи – бо ж зробили ті місця для всіх страшною «сталкерською» пустинню.
А кому від цього стало краще ???

Изображение


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перко
СообщениеДобавлено: Ср июл 06, 2011 10:03 pm 
Не в сети
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср май 25, 2011 8:26 am
Сообщения: 30
Мої муштри: Школа на виживання

Изображение

Рядовий залік (один із багатьох, що теж детально пам’ятаю).
Коли пройшов, пережив й осягнув багато іспитів, починаєш розуміти мету задумок тих, по плану яких (чи ким) вони організовувались. Цей черговий польовий залік (або в термінах курсанта - „лабораторна” робота) була назначена нашими поводирями недалеко від Києва. Взагалі то, Київ і його прекрасні природні довкілля ціленаправлено й ефективно (я тепер думаю!) використовувались як один з найголовніших центрів всяких спеціальних муштрувань й всякими секретними службами як СРСР, так й іншими країнами (чи організаціями) комуністичної (а більш точно „більшовицької”) направленості. З однієї сторони є в довкіллі всі ландшафтні умови з типовими їх природними параметрами для всякої муштри (великі масиви лісу й супутніх боліт, водні перешкоди й технічні проблеми цивілізації...) - тож доступні полігони муштри почті круглий календарний рік (осінь й зима ж є не сибірськими!) , а з іншої сторони комфортні умови життя для організаторів цих тестових полігонів (житло, їда, гарні й добрі та й ще доступні, «безкоштовні» місцеві дівчата...).
Полігоном цього мого іспиту був заболочений масив лісу на півночі Чернігівської області. Розмір масиву лісу, на той час моїх учінь, був для мене поважливе значним – десь п’ятдесят на двадцять кілометрів. Ліси значно заболочені, з невідомими по карті непрохідними місцинами. Практично прямокутник лісного масиву по вузькій своїй стороні пересікався лише в одному місці дорогою з твердим покриттям. На картографічне вивчення можливого маршруту по цьому лісному масиву дали робочий тиждень – вечорами по дві академічні години. З однієї короткої сторони учбовий полігон пересікався залізничним полотном, а з іншої – автомагістраллю. Посеред лісного масиву були «розкиданні» невеличкі поселення (села, хутори) й, звісно, не позначена на вивчаємій карті (було тільки приблизно указана інструктором) велика й секретна територія що контролювалась військовою частиною. В лісному масиві були позначені на представлених для вивчення картах достатньо багато лісних доріг, але ж це без всякої логіки їх утвореної сітки, а лиш зв’язаної з діючими і мінливими кожен рік вирубками лісу й інших соціальних та виробничих потреб. Карта для вивчення по ходу інших муштрувань мені надавалась зимою. Іспит же проходив в середині весни – пора найбільшої заболоченості й наводненості цієї полігонної місцевості. Кальку з тієї карти я все ж тишком зробив, на яку переніс основні дороги й всі населенні пункти.

Изображение

Якось, на початку березня зібрались з побратимом по мисливству й рибалкам махнути в розвідку боєм на весняну (але ще на лід) рибалку. Подались на автомобілі („горбатому запорожці”) двойком на декілька днів в верхів’я рідного Дніпра аж за Любеч. Сніг вже зійшов, але морози ще ніччю були кріпкі. Рибалка була вдалою. Вертались назад гарним сонячним днем, весна набирала свої оберти. А десь скоро мені ж на польові вчення - і в цих краях. Вговорив я товариша під пристойний привід – треба ж подивитись на перспективні місця для цьогорічного полювання, та й березового соку ж треба наточити трохи. Отож з Любеча подались по круговій лінії: Ріпки-Добрянка-Городня. Якраз в акурат по контуру моїх таємних оглядин околиць запланованих «офіцерською муштрою» польових маневрів. Це мав бути ще не іспит, але серйозний «лабораторний» залік – отож, підспудне хвилювання було. По дорозі заїжджали (й достатньо глибоко!) в ліс по лісним піщаним дорогам до березових гайків хвойного борового лісу – точили сік (“...я в весеннем лесу пил берёзовый сок...”), а замість “...ненаглядной певуньи...”, на жаль, але теж гарно - ліс гомонів пташиним співом. Бір в тих краях і в ті часи був ще казковим й не займаним. В Городні по обіді випадково зустрілись з геодезистами. В тих краях (та й по всьому Поліссі – тоді ще без поділу на українське й білоруське) виконувалась велика «епохальна» програма комуністичної партії (згідно пленуму 1966 року) – тотальна гідромеліорація. Нам як мисливцям, конкретні зустрічі з польовими геодезистами були дуже потрібні, бо вони мали точні топографічні карти, що для нас мисливців мало велику цінність. Отож запросили геодезистів в ближній шинок („генделик”) проставили пузир й багато почули про цей, ще на той час патріархально природний край, та й „мапи” їхні подивились, але вже за стінами генделика ще з одним пузирем горючо-мастильних матеріалів й на природі. Роздивляючись їхні „мапи”, звернув увагу, що нам на камеральній (аудиторній) муштрі давали схожі графічно матеріали, але назва поселень на них зовсім інша. А ця достовірна інформація мені й помогла на моїх незабарних польових вченнях. А взагалі цей, незнаний кут Полісся й мене, й побратима мого мисливського заінтригував. Польова муштра в цій місцині незабаром закінчиться, а мисливські полювання (в основному на вовків!) в мене в цих краях ще довго будуть продовжуватись.
Пробував я й тоді, й після взнати більше краєзнавчого й історичного про цей край. Виявилось, що це доісторичні, тобто на цей час достеменно незнане середовище древніх людських культур класифіковані в сучасній археології як мілоградська й юхнівська культури. По річкам Снов та Крюкова в той час ще й велись відповідні археологічні вишукування древніх, так названих, болотних поселень.
В цих краях (довкілля села Вихвостів й містечка Тупичів) довго блукав класик українського письменного імпресіонізму Михайло Коцюбинський - мій земляк по Поділлю. Тут ним й на матеріалах дійсних подій в селі Вихвостів в час перших ще тоді соціал-демократичних широких заворушень царської Росії 1905 року й була написана „Fata morgana”.
Свою юність провів тут (м.Тупичів) ще один мій земляк по Поділлю, що став великим російським письменником („Максим Перепелиця”, „Люди не ангели”, „Війна”, „Москва 41”, „Меч над Москвою”....) – Іван Фотійович Стаднюк.
По поверненню в Київ незабаром (в квітні місяці) й відбулась моя чергова іспитова муштра. Готувався я вже до неї продумано. Купив резинові чоботи – та й жіночі (нога в мене ж була невеликого розміру) з вузькою підошвою й височеньким каблуком. Чому жіночі – не знаю, мабуть інтуїтивно відчував, що буде посилений контроль наших індивідуальних маневрів, а слід по весні дуже примітний. За неділю до виїзду мій ведучий інструктор, чомусь, попросив постригтись й зробити саму коротку зачіску. Просьбу уважив, постригся на голо, але в амуніцію, про всяк випадок, прихватив (випросив у знайомого артиста з театру імені Франка) солом’яне колірну перуку. Приховав в польову свою торбу й запасну багряне колірну куртку й барвисту сорочку – для організації «анти маскування»!.
Завезли нас вп’ятьох (нікого я не знав до цього й не бачив після цього) на місце старту по ночі. Провели інструктаж. На цей раз нам вготована роль біглих зиків. Ловити нас будуть нещадно і як зиків. При поїмці – мовчати (а це в ментів могло й бути вельми болісним ?!) , поки не з’явиться той, що нас випустив на маршрут. Видали чорно-білу копію карти району навчань – ту яку ми вивчали аудиторне, тобто зі зміненими назвами поселень, дали ще й біноклі?! Місце старту – околиця районного центру Тупичев (можливо цей топонім і був кодовим символом нашого іспиту ?). Привезли на місце до якогось ставу й сказали, що ми на свій розсуд можемо рушати як поодинці так й групами. Фініш (не більше, як чим через троє суток) в обумовленому місці в селі Нові Ярилівці – це десь біля 40-50 кілометрів від місця старту. Об’явили, що шукати нас будуть інтенсивно й ловити почнуть через дві години. Й нас залишили самих...
Почався колективний «базар» й рада по можливим групуванням, обмін досвідом,... Я дивлячись на видану мапу, прийняв рішення й сказав: - „До побачення!” – та й пішов в ліс.

Изображение

Набита піщана дорога в потрібному нам напрямку починалась зразу ж біля місця нашої висадки. По карті ця дорога вела (й перетинала велике болото по ходу руху) до села Моложавого (називаю по дійсному іменуванню). Подумалось, що це і є пасткою. Інша дорога, що пересікала це ж болото була далеко, але по карті до неї вела кардинальна просіка (звісна, а, все ж, торована стежка). Вирішив цим і, що є ще дві години на відрив, скористатись. Рвонув по темному, але ж по дорозі до просіки. На просіку не звернув, пройшов ще метрів двісті й звернув направо в ліс. В лісі перевдягнувся в заготовлені дома лаштунки (жіночі чоботи, барвисту сорочку поверх светра, й перуку - про всяк випадок).
Згадався, при цьому, старий учбовий (розказаний одним із інструкторів муштри) анекдот:
„Закинули американці (ЦРУ) досвідного професійного шпигуна в глибинку Рязаньщини. Довгий час не подає вістки, значить попався. Готовлять й закидають ще більшого бувальця. Теж ні гу-гу. Тоді готовлять самого професійного, муштрують з урахуванням місцевих (Рязаньщини) побутових звичок, особливо – окаючий акцент, й, звісно, шнурки на ботінках зав’язувати... Приземляється цей „профі” по ночі. Перевдягається, правильно шнурує ботінки. Проводить над собою аутотренінг. По сходу сонця виходить на польову дорогу, жайворонки заливаються, жито колоситься – ляпота... На зустріч йде бабця, веде на цепу корову. Шпигун вирішив на мирному населенні й провірити свій рязанський діалект і акцент:
– Здорово, мілоя. Как у Вас тут молочко?
- Да нічєго, получчє чєм у Вас там в Оклохоме. – а шпигун дійсно був зі штату Оклахома. Присів від здивування. От КДБ же як працює. Вирішив й здаватись бабці. Але ще все таки запитав:
- Откудови ти то знаєш што я з Оклохоми?
- А у нас, синок, отродясь, то чорномазих і нє било...
Але я ж не чорний й штанці старенькі, й кудлатий, й нечесаний, й куртка, вроді, не супер-пупер – то може й прорвусь.
Вернувся, але вже лісом, на просіку, пішов скорим шагом, ніч була місячна. Невдовзі вийшов і на лісну дорогу, найшов намічений по плану орієнтир – невеличке лісне озерце, що вказувало мені кінець болота й, що я на вірному шляху. Ще дві стартових години не закінчились, я й рвонув уже по накатаній піщаній дорозі серед красивого уже дубового бору в сторону хуторка Картовецького. Перед селом (дві години вже пройшли) довго видивлявся в бінокль. Нічого підозрілого не побачив. Обійшов хутір, про всяк випадок лісом з необхідним форсажем ще дуже холодної, але ж невеличкої річечки, на протилежний бік хутора. Роздивився й тут дорогу. А вона теж була, піщана й мокра – тож сліди були видні добре. Свіжих слідів, й тим більш автомобільних, взагалі не було. Тож й дальше пішов по дорозі за потрібним мені напрямком. Недалеко від пройденого хутора було перехрестя лісних піщаних доріг. На перехресті сторожко знову роздивився сліди. На цей раз в напрямку Моложавої вже був підозрілий слід УАЗика, а в сторону Лютіжа, що находився урочищі Васильківської дачі (до болі знайомі по Києву назви – але ж не ті й далеке!) автомобільних слідів не було. Пішов на лютіжський плацдарм. Лютіж проскочив сходу й рвонув на Диханівку. На цьому відрізку вже вдосвіта чув і бачив автомашини. По їх звуку, ховався на обочині в лісі – хоч й важко це робити, бо дерева й кущі ще були без листя. Нічого підозрілого - вантажні колгоспні машини. Під Диханівкою вирішив поспати при теплому сонечку - хоч ще не було й півдороги мого маршруту. Спокійно отаборився підготовився до вельми холодної ночівлі. Й вирішив на вечір податись на люди – не здаватись, ні. Маленьке село Диханівка практично переходило в велике, й вже за лісом – Дроздовицю, що, в свою чергу, знаходилось на трасі (правда місцевого значення) Городня-Добрянка, яку я недавно таємно трохи інспектував. Тобто це мене й заінтересувало, й заінтригувало.
Грошей в мене трохи було, тож я сміливо заходив і в магазин, і, випитавши, подався в генделик, що був в Дроздовиці. В генделику вже й сміливо остограммився (в переді ж холодна й довга ніч). Почув в гомоні того колективного місцевого збору , що «менти» шастають чомусь активно. А, саме головне (яке везіння!) найшов собі попутчика на моєму широкому шляху. Стало відомо (підслухано!), що один з уже трохи гомінких хлопців завтра ранком шофером їде на вантажній машині за вантажем й аж в Гірноставку, а це ж зовсім рядом з моїм кінцевим притулком. Причому він виїжджає з села Диханівка, та ще й с того же кінця, де я недалечке отаборився в лісі. Вирішив рискнути. Авансував Миколі (так звали того хлопця шофера) і його братанам за столом ще пляшку портвейну (а це вже були останні гроші в карманах!). Вже й прослідкував щоб він не випив лишнього, бо зірветься його командировка, а моя оказія. Ще й пройшли разом з піснею і без всякого стройового шагу до Диханівки. Він і його побратими цього вечора вже були у такому стані, що й не розпитували мене: хто я й чому я тут «вишиваю» – бо слов’янин же «Я», а не негр рязанський (та й не шпигун же, взагалі то… ?!).
Ранком мені душ приймати було не треба - й так оздоровила співоча весняна ніч. Промив лише (не заспані!) очі водою з гарної й древньої річки Смяч, що тече Диханівкою й подався до свого заказаного „таксі”. Уже й придумав, про всяк випадок, й легенду свого прибування в Диханівці. З вчорашніх розмов запам’ятав, що один із однокласників Миколи вчиться в Києві та й в КПІ, а хату де живе його баба ми проходили й інтуїтивно я й відчалив від питної компанії біля того перевулку де хата тієї бабці. Тож, по моїй придуманій тепер легенді: я по дорозі завозив передачу з Києва від Василя (так звали того студента КПІ) здану мені його друзями, а моїми знайомими. Машина вже була заведена, прогрівався двигун. Незабаром й поїхали. З нами їхала ще й молодиця (Катерина) сусідка Миколи. Їхала в Добрянку на базар. Дорога була не довгою й веселою, бо загравали в двох до Катерини. В дорозі декілька раз бачив й піші й автомобільні міліцейські патрулі. Не зупиняли – мабуть, відомий їм автомобіль і моя перука й спасли мене від їх лову.
В Гірноставці, що вже була позаду (і за декілька кілометрів збоку) моєї кінцевої цілі, вийшов бо мав уже перед Миколою заготовлену легенду про „передачу” й тут (попередню легенду, мабуть, із-за теревень з Катериною не прийшлось озвучувати). Розпрощалися друзями, та й потопав я спокійно (й сторожко!) в потрібний по азимуту кінець села. Ще був ранок і тільки півтора суток пройшло від мого старту. До фінішної цілі мені лісом залишилось йти всього три-чотири кілометри берегом річки (й по тому березі, що мені треба!).
Заглибившись в ліс рішив зробити собі привал – світило й гріло таке миле весняне сонце, й ліс відвічний незайманий, й річечка грайлива по весні, й озерце з мирно плаваючими на ньому ще у весняному вбранні – дебелими качурами, що вже забули про своїх «жінок». А мені їсти, ой, як хотілось. Рішив ізловити хоча би одного із тих жирнючих самців, що вже забули про свої сімейні борги. В моєму реманенті, звісно, була і місінь, і гачки – а рушниці ж… ма. А качур ж не риба… Але й він по весні жирує, а в мене ж залишився зовсім маленький шматочок сала теж з українських кабанчиків. Дай, думаю, і качура спокушу наркотиком-салом. Загадав собі таку закидку на плесо того озерця куска наркотику, що діє на кожного мешканця Вкраїни – сала. Змайстрував, тай кинув з засади ту наркотичну принаду (на маленькому трійнику!) до качурів. Від сплеску сала з грузилом об воду ті качурі, що вже значно ожиріли, шарахнулись, але лиш до очерету на іншому березі озерця. Чекаю їх знову до свого берега і годую своєю рідною кровинкою щось дуже активних комарів, що й в вухах дзвенять і падають, як той шуліка, та ґвалтують мене безбожно, бо не відмахуюсь ж від них…, бо в засідці я…на тих «буржуїв», качурів. Підплили ті жирнючі й до мого берега. Роздивились й, мабуть, рознюхали щось нове для них й біле... А сало, виявляється, і для них теж наркота, бо як ковтонув його один качур, який ще й активно відігнав від тої принади інших своїх «побратимів», що й не зміг я ні сала ні гачка потім дістати. Прийшлось того наркомана вже на березі обезглавити за наруги над моєю охотою до нормального сніданку. Але ж поснідав ситно і я.

Изображение

Під вечір, переодягшись „взад” (який вийшов, такий прийшов) тихо переступив фінішну умовну лінію. Перед цим, звісно, довго вивчав на віддалі цілевий об’єкт. Фанфар не було. Хоч здивування на лицях приймаючих угледів. А це для мене було кращим всякої похвали. Усний звіт своєму наглядачу, звісно, чесно склав. А він, посміхнувся, й сказав, що й ці видумки мої врахують в подальшому. На що й я відповів, що це марна річ – голота ж на видумки завжди багата.
Коли проходив цю муштру довго роздумував й осягнув, що людина як мисливець, не завжди є озброєною й націленою на здобич (й добичу, тобто на добивання об’єкта полювання?!), а може стати й ціллю чийогось полювання. І таку роль заготовлену долею треба виконувати теж осмислено й з честю.
В подальшому бував я в цих чудних місця у всі пори року з мирними не службовими цілями й ще декілька років підряд. Їздив і пристрастився (тут я заохотився!) до мисливства й полювання на вовків. Про це моя розповідь в другому місці.
Перечитав я тоді й “Fata morgana”. Перший раз бігло читав цю повість М.Коцюбинського ще в школі. В школі, звісно, цей твір трактувався як геніальне передчуття українського письменника «Великої Жовтневої чи перевороту, чи революції,…» й бажання знедоленого царським режимом трудового народу. Друге прочитання мною молодим (на той час!) комуністом здивувало великою художньою випуклістю зображення не простих соціальних подій й неоднозначністю погляду письменника на ці події. Це й відношення в окремій сім’ї (Андрій Волик, Маланка, Гафійка), а тобто конфлікт жінки з болючою тягою до землі й чоловіка (селянина) якого манила в роботі вже тільки промисловість, техніка та дочки (разом з батьками!), яка вже змолоду розуміла й волю, й пагубність роботи по найму. Це й із вічні соціальні стосунки й відношення між різними людьми із різних каст селянського життя: панів, заможних й злидарів. Причому, людина й природа в творі Коцюбинського завжди зливаються в єдине ціле. І все це на не великому письменному просторі зернистими мазками (як на картинах імпресіоністів) можливо роздивлятись об’ємно та з різних сторін. Причому, імпресіонізм (українською - вражіння, тобто, мабуть, - ворожба словом ) при описах всього:
й природи:
- „Був сонячний ранок провідної неділі. По церквах дзвонили. Далекі дзвони гучали в ясному повітрі, тихо i мелодійно, i здавалося, що то дзвенить золото сонця.”

- „... грав на сонці срібними брижами ставок, немов риби купались в ньому, а за ставком, на другому горбі, ховалася в деревах церква. Ззаду, за в'язом, лежала долі широка й зелена лука, порізана закрутами річки. Верби й верболози сизозеленим туманом котилися по луці i закривали подекуди воду. На виднокрузі, в далеких околишніх селах, біліли дзвіниці. ”

- „Біля хати сіріли скопані грядки, од воріт до порога вела стежечка. Зате сусідні горідчики були повні сміття i грузи; необроблена земля їжилась торішнім бадиллям, i на чорних руїнах завжди сиділо вороння. ”

- „Стоять городи, мов у віночку. Капуста в головки звивається. Квасоля вже пожовкла, вітер шумить поміж високими маківками, гарбузи розляглись, як годовані кабани, а картопля зародила, аж гичка сплітається. ”

- „На землю глянули тихі зорі. ”

- „Після довгого літнього дня, коли сонце сідає , а розпечена земля поволі скидає з себе золоті шати, коли на бліде, втомлене днем небо з'являються крадькома несміливі зорі, в останньому промінні сонця справляє грища мушва, а дивно м'яке, злоторожеве повітря приймає оддаль бузкові тони i робить простори ще ширшими i ще глибшими. ”

- „Земля повечеряла сонцем i облягалась на ніч.”

- „Сидить попліч, наче дуб вріс у землю, а під ноги йому покірно котять жовті хвилі лани i навіть сонце в покорі стелеться долом. ”

- „Дощі випадали щоденно. Вискочить сонце на мить на блакитну полянку, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу, i знову лізуть на нього важкі, розтріпані хмари. „


й конкретної людини:
- „.... застав Маланку покірливу й ласкаву, як завжди по службі божій. Значить, вона лаятиме його сьогодні не так, як в будень, а з солодкою усмішкою i ніжними словами. „

- „Маланка була солодка. Вона мала таку усмішку, наче розмовляла з панами у дворі. ... Маланка все солодко осміхалася, хоч душа в неї сичала. ”

- „Вона вся скипала лихою радістю i жбурляла йому в лице всю отруту, все шумовиння свого серця. ”

- „Вона цідила слова, немов отруту. ”

- „...слова стелились лагідно, як останні проміння, i вгасли поволі в вечірніх тінях. ”

- „То доля її плакала тоді. ”

- „Хмару розбила ластівка. Вбігла Гафійка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матір’ю звірятко, таке туге, як пружина, з круглими бронзовими руками й ногами, в золотих волосинках, ота весняна золота бджілка вкинула в хату щось таке, від чого білі i стіни під низькою стелею осміхнулись, голуб перед образами крутнувсь на нитці, i козаки з червоного паперу, наліплені на стінах, узялися в боки. ”

- „Дівка здорова, чиста, хоч води напийся. ”

- „... i в кого ззаду було гладеньке, мережане зроблять. ”

- „Споловілі, зеленкуваті очі Андрія блищали, як лід, що тане на сонці. ”

- „Він був веселий, чи напідпитку, бо говорив голосно i зворушено. ”

- „... пускав поголоски, i коли вони знов доходили до його, значно змінені i більш рішучі , він радів...”


й дій, життєвих ситуацій (подій):
- „Ох, боже, боже, трошки того віку, а як важко його прожити. ”

- „Сонце пече. Котиться марево понад селом та нивами i танцюють у ньому - ліворуч гуральня, праворуч - двір. ”

- „Пиво піниться в зелених склянках i шумить в голові. ”

- „I він тоді пив пиво... На готові. Чисте, золоте, холодне пиво... Тьфу! слина котиться... „

- „... зорі дивляться з неба. Жаби крякають до сну. Блакитна баня спускається все нижче i нижче... налягає на тіло, гнітить повіки... Так солодко, спокійно... Не встав би й на суд страшний, не звівся б i до долі... А небо все нижче та й нижче... пестить, обійма, ... зорi лоскочуть, немов цілують. Душа розпустилась в блакиті, тіло прилипло до призьби i тане, як віск на вогні. Нема нічого... небуття... повне небуття! Хіба ж не радощі!”

- „Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться угорі i спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірій безвісті нудьга, пливе безнадія, i стиха хлипає сум. Плачуть голі дерева, плачуть солом’яні стріхи, вмивається сльозами убога земля i не знає , коли осміхнеться. Сірі дні зміняють темнії ночі. Де небо? Де сонце? Міріади дрібних крапель, мов вмерлі надії, що знялись занадто високо, спадають додолу i пливуть, змішані з землею, брудними потоками. Нема простору, нема розваги. Чорні думи, горе серця, крутяться тут, над головою, висять хмарами, котяться туманом, i чуєш коло себе тихе ридання, немов над вмерлим...”

- „Тільки й землі твоєї буде, що лопатою згорнуть на груди. ”

- „очі вже самі плачуть. За осінь та зиму стільки вилляли сліз, що уже звикли. Бо настав холод, сльота та негода не тільки в природі, а й в серці. ”

- „тучна земля дихає на неї теплом, як колись мамині груди. ”

- „Хто любить вірно, той хтів би весь світ засіять милого словом...”

- „Світове горе велике. ... Скрізь бідні сподом, багаті зверху. Долиною сльози, верхами глум. У поросі люди, як той шпориш придорожній, затолочені сильним, багатим. I нікому крикнуть: зведись, народе, простягни руку по свою правду. Як сам не візьмеш, ніхто не дасть. Не народився, видко, ще той, кого почують. Треба мати великий голос. А що ми можемо? I де наш голос? Тільки пошепки скажеш: вставай, Іване, обмий лице. Зведися, Петре, нас більше буде. Коли б спромога хоч це зробити, кількох збудити, а ті вже інших. Запеклась кривда у кожного в серці - торкнись до болячки - i запече. ”

- „Кого їм слухать? Гуща говорить про спілку. Прокіп про волю, а Хома радить бити й палити. ”

- „Нащо робити з писка халяву. ”

- „В гурті i беззубий собака лютує. ”

- „Наша доля така – робім i грудьми, та не будемо людьми. ”

- „... дурні, зроду-звіку дурні. ”

- „З погодою щось діялося. Весна стояла суха i вітряна. По городах усе сохло, хліба на полі не росли, по шляхах носились цілі хмари куряви. Люди, мов каня, прохали дощу, бо все віщувало голод. ”


- „Дивно. Прожила життя, а воно раптом впало у прірву. Хоч би слід залишило, хоч би згадку яку. Все зап'яв морок. Все чорне. Навіть нинішній день одсунувсь далеко, так далеко забіг, що видається давнім, давно забутим сном. Чи то було сьогодні, чи нічого не було? „



Изображение

Перечитував ту „Fata morgana” я й нині перед написанням цього опусу. Думаю тепер, що кодовим ключем тієї письменної ворожби є сама назва твору – Фата-моргана, з сучасним її тлумаченням: «рідко зустрічаєме складне оптичне явище в атмосфері складене з декількох форм міражів, при якому віддалені предмети видно багаторазово і з спотворенням.» . А ті міражі створювались не морською, а вже болотною феєю Моргана (недалеко від вихвостівських подій й місця першого написання „Fata morgana” знаходиться дуже велике й древнє болото Замглаї – центр тепер названої милорадської культури, що була в доісторичні ще часи). Божий «язичник» (сонцепоклонник) й провідник Коцюбинський, тільки й описав той соціальний міраж 1905 року. Й не зміг, створити ще й третю частину того міражу-повісті, не дивлячись на спонукання заклинателя бурі – Максима Горького.
Якось я читав дзеркальне подібну повість-міраж любимого мною російського нобелевського письменника й дворянина Івана Буніна – «Суходіл».
Й от теперішні роздуми. А чи змінилось щось з тих часів написання «Fata morgana» та «Суходолу» - пройшло ж століття. Землю в невдовзі (після більшовицького перевороту) поділи. Потім методом „кібуци” (так називаємої, колективізації) за рахунок великомасштабного кровопролиття і голодомору знову прибрали до рук і „голів”, що юрмились і теж товкли один одного в Кремлі. За самостійної Вкраїни землі знову поділили (на, так називаємі, паї) й знову тишком-нишком прибирають до рук нові сучасні й вже українські латифундатори. Поки що без людської крові, але ж і за цей час Україна вспіла загубити сім мільйонів своїх синів.
Занесла мене якось доля на ізвічні бувші болота, що називались За_мглаєм через сорок років після «епохального» (винесеного й затвердженого спеціальним пленумом комуністичної партії СРСР) плану глобальної гідромеліорації. Й це після того, як я бачив ще своїми очима й відчував душею велич тієї болотної природи Полісся її конструктивну екологію. І це після довгих років споглядання на ще не займанні простори крайньої півночі СРСР. Я думаю, в рідній Вкраїні ще ніхто не забив в тривожні дзвони про екологічну пагубність тих більшовицьких руйнівних задумок реалізованих на Поліссі десь до 1975 року. Як науковець кібернетик можу тільки погодитись, що ми не терпимо пророків на своїй батьківщині, як от сказане в поемі „Космос” Максиміліаном Волошиним ще в 1923 році:

Рахований Лапласом і Ньютоном
Світ став тендітним синтезом коліс,
Еліпсів, сфер, парабол, - механізмом,
Себе накрутивши раз й назавжди
По принципу закону збереження
Матерії та Сили.

Людина,
Що голодна тільки даллю чисел й простору,
Є п’яною безвір’ям – самою лютою із вір...
...Так же точно усвідомила би світ
Сама себе збагнувши й машина.


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перко
СообщениеДобавлено: Вт июл 19, 2011 12:34 am 
Не в сети
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср май 25, 2011 8:26 am
Сообщения: 30
Сафарі

Изображение

…Не скрізь охота
Перейде в полювання!
Хоч й є мисливство…
Полюція це лиш сон –
Лиш визрілого хтивця.


Капітан Васильо їхав до Москви цей раз з радісним настроєм. Хоч і відрядження було не простим, і з подвійним дном, але, наче, сплановане без фізичних переобтяжень, без екстремальностей. А в цьому році в нього перевантажень вже й так було забагато.
Що він капітан, та й ще прикордонних військ СРСР, знав тільки він та ще лиш декілька старших і вищих офіцерів. А от що він Васильо в цьому подвійному відрядженні крім нього могла знати тільки одна людина – його земляк, хресний по його втягненню в систему спеціальної розвідки прикордонників, вже генерал кадрового управління прикордонних військ СРСР.
Прізвисько Васильо в нього виникло колись ще давно – на початку прикордонної муштри. Коли в запланованій колективній муштрі курсантів в тайгових хащах Далекого Сходу, кожний на початку того зібрання сам собі давав прізвисько - дійсне і єдине лиш на тому зборі. За пропозицією старшого інструктора, кожний мав назватись своєю любимою квіткою. Він назвався «волошкою», але, так як у групі того спецназу не було більше українців, то старший групи це прізвисько переіначив спочатку у «василёк», а потім (мабуть, щоб не спаскудити національну гідність курсанта із СРСР, але ж із «незалежної» республіки) у «Васильо». Так воно тоді й це прізвисько до нього прижилося, але ж - тимчасово. Тобто про цю зв’язку постійного прізвища та цього прізвиська могла знати тільки одна людина, а саме земляк, генерал – якому Васильо довіряв повністю. Це добре, бо багато ще мутних місць в цій теперішній його експедиції.
Їхав Васильо у вагоні СВ не сам, а зі своїм теж дуже шановним директором Київського проектно-конструкторського інституту в якому він працював офіційно й легально на посаді завідувача відділу. А Москва лиш транзит для службового відрядження в кібернетичній сфері до дружньої і теж «країни» в СЕВ (як і Україна в СРСР) - Болгарії. Лиш у Болгарії, після від’їзду директора, планується «переродження» завідувача відділу у вже іншого громадянина (теж із СРСР, але вже чистого «москаля») із дипломатичним паспортом… і конспіративним «поганялом» - «Васильо».
Легенда тієї експедиції з Васильо відпрацьовувалась вже давно. Його вже більше року тому на одній із тусовок «золотого» молодняку у Москві, якби теж «позолоченого» москвича, познайомили із «золотим» пагоном (донькою) поважного співробітника ЦК Болгарії, яка на той час була аспіранткою МДУ… й подругою коханки (хоча про це, мабуть, і не знало керівництво Васильо) гулящого в Москві на той час капітана. Те знайомство, як виявилось, було цілеспрямоване на довгу перспективу. Керівництво розвідки прикордонників, що дуже не дружило з відповідними підрозділами КДБ вирахувало що ця донька (а звали її не дивлячись на гарячу південну вроду і характер – Сніжана, бо, мабуть, «сніг» на півдні є великим дивом) уже давно завербована КДБ на вірну службу СРСР. Й запланована на легальну її міграцію до Туреччини.
Із Туреччини, на той час, дуже виріс через наші кордони потік наркотиків. Що, звісно, тривожило і КДБ, а тим більше прикордонників, яких кадебісти звикли завжди робити крайніми. Особливо, коли наша країна ставала широким транзитним коридором наркотиків на «дикий» Захід, котрий ще й значно «шумів» з цього приводу. Тож в перспективі на Васильо покладається розвідка наркотичних каналів. А це вже «муть» - й №1.
Чергова зустріч Васильо із Сніжаною (за взаємною домовленістю з нею про його участь в сафарі) мала відбутись вже у Болгарії. І, по теоретично відпрацьованій легенді, Васильо мав активно женихатися до Сніжани та, по можливості, любитися з нею, а це вже - «муть» №2 (бо він добре знав про скриту, але сильну ревність своєї коханки, що була подругою Сніжани). Перероджений Васильо із Болгарії мав потрапити (разом із Сніжаною!) на заплановане «золотою елітою» сафарі до Африки. Бо «золотому» молодняку і на той час усе було дозволено. Мета того сафарі, де була б повна прозорість, Васильо не бачилась ясно. Так, розпливчасто, що є перспектива якихось пізнань про сліди наркотичних каналів Туреччини. Бо на то сафарі в той же час і на те же місце мав бути заїзд елітної турецької групи. І це вже - «муть» №3. Але ж, Африка, мисливство, сафарі – то добрі замани. Та й офіцер присяги не повинен мати сумнівів щодо своїх завдань.

Изображение

Доїхали до Москва, а потім долетіли до Софії - добре. Офіційне відрядження Васильо була насичене. Виступ на міжнародній конференції; семінари та дискусії в аналогічних сферах автоматизованого управління, що теж активно велося в Болгарії (в той час офіційним консультантом самого Тодора Живкова з відповідним постійним представництвом був один із замісників самого академіка СРСР Глушкова з Київського Інституту кібернетики, в якому на той час перебував в заочній аспірантурі і Васильо); офіційне рішення на рівні влади Болгарії про складання довгострокового контракту Інституту з України (де працював Васильо) із відомством, котре було розташовано у Пловдіві, що повинно було розробляти автоматизовану систему, аналогічну якій вже було розроблено і вона ефективно діяла в Україні. От на складання такого контракту і залишився в Болгарії Васильо. Директор полетів на батьківщину, а Васильо перемістили у Пловдів.
Поки пловдівчани роздумували над канвою запланованого контракту, Васильо запропонували на цілий тиждень, на вибір із їм доступних місць - відпочинок. Васильо вибрав Смолян, бо це йому було потрібно і для першої зустрічі в Болгарії із Сніжаною, що уже декілька днів (за сценарієм легенди) як повинна бути там.

Изображение

В Смолін, красиве курортне містечко з дуже розвиненою (по відношенню до СРСР!) інфраструктурою гірськолижного спорту, Васильо заїхав зі своїм офіційним прізвищем, а з Сніжаною декілька разів довелось зустрічатись під іншим («москальським») прізвищем - то в рестораціях, то біля скелі Орфея. Наступний, вже сумісний вояж, домовились (за настійливою пропозицією Сніжани!) реалізувати уже в «болгарській Швейцарії», що розташована біля Плевена. Як це реалізувати Васильо не знав, але почав «ломати» голову над цим.
В Болгарії Сніжана була зовсім іншою ніж у Москві. Більше розкутою, смішливою, зодягненою просто, але якось так не звично - з інтригою й звабливо, що Василю щось всередині йойкнуло …, і стало легко, і дуже цікаво з нею загравати. Особливо вразили Васильо її очі. Вони й в Москві були незвичними – зворушливими очима лані, яку Васильо уже вспів бачити в живій природі свого мисливства, та й читав пісні про такі очі (очі газелі!) із східних поетів (особливо Омара Хайяма). Але бачити в живої жінки такі очі, що ще й стали випромінювати зеленуваті пломені й мерехтіти малахітом в тон її співучої мови (до того Васильо болгарська мова вважалась якоюсь грубуватою, хоч і співочою як і його рідна - українська). Не дарма ж тюрки основним своїм кольором вважають – зелений!
З Смоляна Васильо довелось виїжджати раніше запланованого, бо в Пловдиві через оговорений тайник він мав отримати наступні інструкції із центру. Та й Сніжана зі своєю елітною кум_панією вже кудись подалась.
По поверненню в Пловдів, Васильо легко заполучив нові шифровані інструкції із тайника. Це відбулось на території Міжнародного виставочного центру. Васильо знав (йому надали фото ще в Москві) лице зв’язкового. Дочікувався його неподалік біля позначеної лавки. Зрозумів, що той його не знає в обличчя, хоч був обумовлений і пароль при їх зустрічі. Й це порадувало Васильо – тож більше бережуть саме Васильо. Зв’язковий помірковано покрутився довкіл лавки. А потім за запасним сценарієм залишив передачу на липучці під лавкою. Слідкування за зв’язковим Васильо не помітив, хоч і уважно споглядав весь процес.
З наступною екскурсійною поїздкою до дивовижних околиць Плевена у Васильо теж не було проблем. Йому видали круїзну путівку по Болгарії з правом самому влаштовувати свій маршрут. Видно і в Болгарії існувала служба, що негласно підтримувала Васильо в його «бажаннях».
Плевен в цілому (архітектура, ландшафти, … й молоді болгарки) десь програвав Пловдіву, але теж мав свій шарм – далекий від перемог в русько-турецькій війні чи від порушень мосту, існуючого ще з римських часів, лиш ротою російських вояк, що по ньому тюпали стройовим кроком.
А от ландшафти мотелю на околиці Плевена біля озера зі значно скелястими обривними берегами і шарм того мотелю на природі екологічно чистого довкілля Васильо, що приїхав сюди вже з іншим (й «зеленим», тобто, дипломатичним паспортом) - вразив. В мотелі Сніжаною було заброньовано два одномісних люкса, але її самої ще не було. Тож він ще години дві нудьгував (правда приємно – зі склянкою терпкого червоного, аж чорного, болгарського вина) в холі біля каміну, в якому смачно потріскували й тихо горіли дровини із бука.
Сніжана з’явилась тишком… і сама. Це здивувало Васильо. Але він то добре знав свої: не ясновельможність, рядову зовнішність, відсутність будь яких фізичних приваб в його лаштунках. Тож, віднісся до такого жесту Сніжани спокійно, хоч і продовжував до неї злегка загравати – бо ж мав таке суворе завдання. Сніжана ж вела себе невимушено, великосвітське. Але, всі розмови (і за столом в ресторанчику, і на прогулянках…) вела з Васильо жваво, вступала навіть в дискусії на поетичні та історичні теми… І часто чомусь згадувала в розмовах свою московську подругу, що була в той час ще коханкою Васильо, хоч і таємною. А вони ж були зовсім різні (крім не великого росту та жвавості в поведінці): Сніжана була волоссям і очима чорна як смола, а його коханка Наталі - руса з блакитними як небо очима; Сніжана була зі смуглявою оксамитовою шкірою (як персіянка!) худенькою й стрімкою, а Наталі з значними персами, шкіра (особливо обличчя) – «молоко і кров», плавкими рухами при ходінні і в жестах при розмові.
Спати розійшлись в свої номера й пізновато. Васильо за другим своїм завданням – приставати до Сніжани з любощами й не збирався. Мабуть, вистачило йому і того, що він безперервно робив спроби загравати з нею … і не помічав в цьому взаємності.
Встали за домовленістю рано. Бо вирішили провести день на природі, з готівлею замовлених у ресторані сирих біфштексів і шампіньйонів самотужки, на багатті. Вогневим, звісно, був Васильо, але Сніжана йому жваво допомагала кухарювати… й замазюкалась при цьому вся. Обід на природі пройшов весело, бо крім вдало зготованих біфштексів з грибами на решітці, в схованках Сніжани виявилось «Чінзано» та місцевий напій «Мастика». Повернулись затемна… І знову тихо розійшлись по своїх кімнатах. Бо на завтра вранці мали знову роз’їжджатись за своїми планами, до нової зустрічі через тиждень, яку цей раз Сніжана призначила в Бургасі – на чорноморському болгарському узбережжі з боку Туреччини.
Васильо прийняв душ, довго вилежувався в заготовленій покоївкою мотелю хвойній ванні. Знов став під душ. І так, не витираючись, і не одягаючись побрів до темної, стиглої спальні. За десь із метр від широкого ліжка ластівкою шугонув на нього й … почув тихий, але все ж зойк під головою. Аж перелякався… Стягнув ковдру з під голови… а там у всій своїй «маскувальній» наготі горілиць лежала … Сніжана… теж перелякана… але вона швидко отямилась… і пригорнула голову Василя до своїх абрикосових, тугих й невеликих персів… Дальше все відбувалось мовчки і злагоджено. Васильо у цій справі вже мав значні навики від Наталі, яку в цей час повністю забув. Зіграла, мабуть, повна протилежність зваб феї - далеко не сніжної Сніжани… Хто бавився з ким (чи виконував завдання керівництва!) – не відомо. Але ті ваби, та ворожба тієї ночі закінчилась лиш на світанку – коли задзвонив будильник із швейцарського годинника (виданий Васильо реманент у відрядження), що валявся на приліжковій тумбочці.
Вранці роз’їхались в різні боки. Васильо подався до столиці, до Софії, бо там треба було погодити технічне завдання до розробляємого у Пловдіві контракту (легальна частина відрядження Васильо), а негласно получити останні інструкції перед вильотом, в іншій його статі, до Африки.
Передачу з інструкціями на цей раз Васильо мав отримати в турецьких лазнях, що були збудовані ще за часів османського ярма, мали незвичну для Васильо зовнішню архітектуру й сам процес купелі та парних – зовсім інших як вже звичні й полюблені Васильо паріння з березовим віничком в сибірських баньках «по-чорному», чи, так названих, «саунах» в Києві. Весь процес паріння проходив по колу лазні. Тобто, тут були розміщенні невеличкі камінні кімнатки з різною температурою повітря в них – від 18-20º до 100º, по периметру - лавочки для відпочинку після прогріву і ряд кам’яних ванн (басейнів) теж з різною температурою води. Під однією із лавочок й була влаштована зв’язковим Васильо схованка. Але ж її треба було найти. Зв’язкового одітого, на цей раз, в римську тогу із простирадла Васильо вирахував швидко. Але ж той присідав на різні лавки, а схованки все там не залишав. Не було її й на лавці поміченій умовним знаком. Це насторожило Васильо. Почав аналізувати ситуації і більш активніше відшукувати слідків. Як за собою, так і за зв’язковим. Побачив і підозрілих (двох), що слідкували за зв’язковим. Чиєїсь уваги до себе - не знайшов. Через деякий час після тривалого відпочинку на поміченій лавці зв’язковий подався на вихід. По паузі за ним подались і вже підозрілі Васильо на предмет слідки. Двоє, а чи залишився третій, четвертий… не відомо. Васильо дочекався поки на поміченій лавці повідпочивали декілька людей, аж потім сам улігся на неї, головою в той же бік як лежав і зв’язковий. Опустив своє простирадло до підлоги і шаркнув рукою під лавку. Кулька жуйки на цей раз була, швидко привласнив її. І почав провокуюче квапитися на вихід із лазні, щоб хоч так виявити слідків. Нічого підозрілого не замітив, але сумніви залишились. Безпеки для життя, вроді ж, не було, у нього дипломатичний паспорт, але ж - це може стати кінцем запланованої операції, до якої він ще й не приступав.
Моторошно стало Васильо. Вся увага тепер не на пишноти довкілля і дівчат, а на виявлення слідків. Вийшов з лазні, що була в вельми людному центрі Софії. Неподалік запримітив автомобіль швидкої допомоги й зібрання прохожих. Підійшов до того місця. На землі горілиць лежала людина. ЇЇ якраз повністю покривали зеленим простирадлом. Закрили й обличчя, що недавно бачилось Васильо в лазні - лице його зв’язкового. Значить уже немає його в живих. Вже й лячно стало Васильо. Не міг зрозуміти, що воно діється, за що вбивають. Що зв’язкового вбили – не було сумніву. А вже пізніше від знайомого генерала-земляка дізнався і про спосіб вбивства. Відомий і в Москві метод непомітного вбивства, навіть і в юрбі – загостреною шпицею від велосипеда загорнутою в газету.
Треба тепер приймати рішення. Діяти за планом далі, чи зійти із дистанції. Важке то було рішення для Васильо – першого ж його вояжу за кордон та й в братню ж Болгарію («…курка не птиця, а Болгарія не заграниця...»).
Для початку прослухав і вчитався в останні інструкції. В них все за старою схемою, от, тільки, план поведінки на сафарі дещо мінявся. Крім продовження женихання до Сніжани, Васильо слід було вдавати з себе п’яничку й ласого до щедрот буття. А от, що ж робити після трагедії із зв’язковим - там не було сказано. Не було з ким й порадитись. Після тривалих роздумів Василь вирішив, все ж, продовжувати діяти за легендою. От настороженість тільки треба збільшити. А радісний настрій Васильо вже зовсім зник – от і вдавай із себе веселого п’яничку.

Изображение

Поїхав Васильо до Бургасу. Там зібралась кампанія тих, що були претендентами вирушати днями до Африки. Сніжана його познайомила зі всіма соратниками, що були різного віку, але з одною ідеєю – сафарі і ще раз сафарі - й не гірше як у Хемінгуея. Обміркували цілі полювань та бажану зброю і екіпірування кожного. Забезпеченням рішень зайнявся старший кампанії та його заступник, а решта вже волонтерів організувалась в гульки та екскурсії по морю і по суші аж до кордону з Туреччиною. У Васильо, звісно, ніяких веселощів не помічалось. Не дивлячись на рясноту спиртного, що, до речі, допомогло Васильо вживатись у роль п’янички. Це замітила й Сніжана. Але не лізла «в душу» з запитаннями. А от на одній із піших прогулянок сама по собі свою душу трохи привідкрила. Чомусь почала розказувати про свій родовід. ЇЇ прапрадід по батьку ще в часи османського ярма був військовий паша, що родом ще з перських повелителів. Загинув на Шипці під час російсько-турецької війни. А жінка того паші з маленьким сином на руках була ясноокою болгаркою, родовою слов’янкою й тому залишилась, після визволення Болгарії з ярма, на батьківщині. Довго бідувала й утискалась за свої османські зав’язки. А от прадід і особливо дід уже знову вибились в люди. А батько взагалі ввійшов у владу теперішньої Болгарії, але є запеклим антитюрком. Хоча нею чомусь до цього часу періодично цікавляться сучасні тюрки, мабуть, прапрадід був із роду візирів. Розказала трохи і про одного з таких інтересантів, сучасного молодика, ататюрка з Туреччини, з котрим уже декілька разів пересікало життя в її студентській та аспірантській сфері, та й в різних містах: Стамбулі, Парижі, Москві... Цей ататюрок із шляхетного роду теж мав бути з ними на запланованому сафарі.
І от виліт на сафарі… Перед цим Васильо в Софії декілька днів інтенсивно працював із болгарськими спеціалістами над технічним завданням контракту. І, як би знову на тиждень поїхав відпочивати на море. А тільки заїхав в багатолюдну Варну, зняв кімнату (тобто зареєструвався тут) і «зник» за іншим паспортом. І вже й моря не бачив, хоча довелось побувати в Африці, що була такою бажаною Меккою для всіх читачів Хемінгуея, але в материкових краях Африки – без моря. Летіли в Африку п’ятеро (решти претендентів в цьому рейсі не було) і якось складно. Спочатку в Стамбул, де пересіли вже на інший літак та з’єднались з турецькою групою волонтерів сафарі. Болгарська група - п’ятеро (одна дівчина – Сніжана, один, високоповажний, а з Васильо , як з негласним «племінником», але дуже високоповажного - двоє есесе_серівців і двоє «золотих» болгар) та турецька група - теж п’ятеро (дві дівчини – англійка та француженка і…, значить, троє турків - один, правда, ну дуже, ясновельможний син паші чи, навіть якогось візира. Васильо зразу зметикував, що він і є Темір, той давній знайомий Сніжани. Потім політ: Стамбул – Йоганнесбург (що був на території апартеїду – ПАР й звався місцевими за коментаріями Теміра: «Йобур_г»). А потім вже маленьким літаком до Ботсвани в їх столицю Габороне, що на березі річки. Ну, дуже відомої всім радянським дітям річки із «Доктор Ай_болить» Корнія Чуковського – Лімпопо. Аж потім політ до місць сафарі в місто Ботсвани – Маун. А там вже тих волонтерів зустрічав організатор сафарі, «місцевий» англієць, до речі батько нашої супутниці, із своїм загоном і замовленими речами для тих, хто прилетів - зброєю та амуніцією. Васильо, а він замовляв із хохмою, як «істинний радянський патріот », теж отримав своє замовлення, що його й дуже здивувало – АК-47… і, правда, маскувальну уніформу НАТО. Ну, а потім - вже на джипах… до савани.
Виїхали на сафарі зранку, прямо з аеропорту, за планом керівника-англійця, якого звали Чарльзом (Чарлі). Чарлі вже було за п’ятдесят, але виглядав він ще молодиком, підтягнуто – висока, вольова і дуже сильна фізично і духом людина. На той час для Чарлі сафарі то був бізнес. А в джунглях і пустелях Африки він уже провів близько тридцяти років. Знав там уже все…

Изображение

«Мисливські угіддя» у нашому розумінні там настали вже прямо в довкіллі міста Мауна. І вже десь за годинну їзди почалось полювання. Зупинились джипи , а їхали вони на трьох великих джипах з відкритими верхами. Чарлі висадив всіх волонтерів (крім жінок). Його місцевий заступник (із племені бечуанів, а за колонізації цих теренів теперішньої Ботсвани Англією ця вся країна була названа – Бечуалендом. Тепер же правлячим населенням були тсвани) відвів нас за ближній невеликий пагорб. По схилу пагорба забралися на його вершину, кожний почав споглядати велику стаю антилоп, що мирно паслись недалеко (десь за метрів шістсот від пагорба). Чарлі із Темуром поїхали десь на одному із джипів. Через деякий час за командою заступника Чарлі (по імені Серет) з під пагорба всі решта волонтерів, зі зброєю наготові розтягнулись ланцюгом і нишком рушили у бік того стада антилоп - як команда завойовників. Хоч йшли з підвітряної сторони, антилопи відчули навалу, насторожилися. За помахом руки (командою з попереднього інструктажу Чарлі) Серета всі зупинились. Серет жестом дав дозвіл на постріли. Сріляв турок (Темір) з англійського карабіна з оптикою та болгарин (Пламен). Інші не стріляли, й Васильо не стріляв, він, навіть, не скинув до плеча свій АК-47, мабуть, тому, що на ньому не було оптики, чи вже не хотів більше смерті нікому… Стадо зірвалось. Пролунало ще декілька пострілів: з боку далекого джипу та із строю піших. Результат був. Великий, трохи більший нашого (Європейського) оленя з красивими рогами – вертикальними, у вигляді штопора, але довжиною близько метра та не великий, безрогий. Тож обід вже був африканський… і «по крові».
Всі волонтери вели себе жваво, й навіть якось войовниче (мабуть, із-за військової уніформи НАТО, в яку уже були одіті всі?!) перейшли у розмовах тільки на англійську. А от Васильо не влазив в їх теревені, бо дуже погано володів мовою Редьярда Кіплінга, котрого за його природничі твори теж (як і Хемінгуея!) дуже поважав. Лише придивлявся до всіх нишком. Та лише на прямі запитання до нього вимушений був коротко відповідати англійською солдатською мовою Редьярда. На це навіть звернули увагу. Тому він вирішив закріпити в очах тих лихих «англійців» і свої пізнання англійської. На одному з гомінких привалів, де цілою тушею на великому вертелі засмажувалась перша добута Чарлі, а добита Теміром антилопа куду (роги куду, як трофей, достались Теміру, а той рясно ж пригощав всіх в честь «свого» трофею) Васильо зачитав на правильній (оксфордській) англійській мові вірш Редьярда Кіплінга (а визубрив той текст Васильо з відповідними наголосами слів, бо довго для себе перекладав, вірніше переспівував, ту заповідь Кіплінга, на українську), що й став, після цього, для Васильо його гімном:

Володій собою серед юрби й всупереч смут,
Серед гурби, де тебе проклинають й у всіх на очах,
Вір завжди сам у себе наперекір всіляких пут
Й маловірних відпусти, не покоряй їх у гріхах;
Нехай час твій ще не настав – вір, чекай,
Нехай брешуть брехачі – не зважай на них,
Умій прощати й не бісись – всім прощай,
Будь великодушнішим й мудрішим всіх них.

Мрій до схочу та не стань рабом свого бажання,
І розумій, думки тих мрій. Їх не обожнив;
Рівно зустрічай шалений успіх й всілякі покарання,
Не забувай, що сутність їх брехлива кожна;
Спокійним будь, коли за твоїм же словом
Впіймаються дурні, хоч це лиш шахраїв лов.
Коли все життя спаплюжене і знову
Ти повинен все відродити з своїх основ.

Умій покласти, в марній надії,
На карту все, що накопичив важкою працею,
Все програти й злидарем стати, після цієї дії
І ніколи не шкодувати про це в прострації;
Умій примусити серце, нерви, тіло
Тобі служити, коли й твої боки
Нам’яли, й давно все пусто, все згоріло,
Й тільки Воля спонукає: - „Йди!”

Залишайся простим, коли молишся Володарю,
Залишайся чесним, коли спілкуєшся з юрбою;
Будь прямим та твердим до друга і злодія ,
Нехай всі, в свій час, уважаться з тобою;
Наповни думкою поки слова живуть,
Години й дні не спійманого ліку, -
Тоді ти світ приймеш як власну суть,
Тоді, мій сину, ти й будеш Чолом Віку
!

Ту декламацію Васильо слухали всі уважно, навіть були слабенькі оплески. Але одразу байдуже розійшлись двійками й поодинці зі своїми келихами. Підійшла до Васильо тільки Сніжана й запитала російською – звідки він так добре знає англійську (а Васильо знав і до цього, що в її студентських вояжах був якийсь курс і в Оксфорді). Васильо чесно признався, що тільки цей вірш і є його пізнаннями англійської і тільки для переспіву його на українську. Ще, правда, довелось детально (із словниками) читати уривки із Шекспіра, щоб більше зрозуміти вірш Володимира Висоцького «Мій Гамлет». Тож попросив Сніжану виручати його в розмовних ситуаціях.
Закликав Васильо до себе, за столик під тентом - Чарлі. І теж почав щось розпитувати про заповідь Кіплінга. Васильо погано розумів про що йде мова, тому набився за допомогою до Сніжани. Та жваво підключилась до розмови. Виявилось, що Чарлі який теж дуже поважав Кіплінга і, навіть, назвав його словом, що і Сніжана не змогла перевести в розмові – «devеr» (десь так). Але це слово за його промови було схожим на українське «дівер», тобто брат жінки. Й дійсно через Сніжану вияснилось, що Чарлі Редьярда Кіплінга рахує своїм духовним братом (як ярого колоніста й націоналіста материнської Англії). Й радо підніс він Васильо келих налитий більше чим наполовину, як він сказав «напою Редьярда». То настільки був духмяний напій, що Васильо зразу впізнав його як джин, який натуральним ще й не коштував, але неодноразово його саморучно створював, як настойку на спирту - ялівця козачого в Карпатах чи можевілля (Juniperus) на Півночі крайній. Васильо сказав, що то теж його любимий напій…і став на цьому понятті «закадичним» ( «за кадик») приятелем Чарлі… на все життя… Так от в оригінальному заповіті Кіплінга були й для Чарлі не зрозумілі до кінця його заповіді. Тож довго їх розбирали «на трьох» через англійську, російську і основну (осмислену) Васильо українську (тут довелось Сніжані включати й староболгарську – турки для того розбору заповіді Кіплінга не підключались). Джину потратили для такого фундаментального розбору – ой-йо-йой… А Васильо, після того, став постійним застільним товаришем Чарлі - на всіх привалах і вечірках, тобто роль п’янички вже можна було й не виконувати – така випала доля.
На наступний ранок Чарльз зібрав всіх волонтерів (крім дівчат, що пили каву й щось весело щебетали між собою). Довго розповідав про своє бачення планів полювання і радився з волонтерами по їх бажаннях в здобутках. Васильо, із-за дуже поганих знань англійської, не все було зрозуміло в тих розмовах, тож помовчував. Свої побажання висловили тільки Темур, та московський «вельми поважний» - Степан Григорович (тут просто – Степан). Але коли Чарлі пропонував відстріл слона (а їх в Ботсвані на той час ще була найбільша кількість в Африці) з трофейними бивнями (за що ухопився активно Степан) Темур не виявив зацікавленості. Й Степан вирішив теж відмовитись – чи грошей на те в нього не вистачало, чи і в нього була якась залежність від Темура. Обоє ж болгар «велись» Степаном, ця їх улесливість, особливо Пламена, була відчутна Васильо ще на перельотах. Турки, мабуть, були із охорони Темура – один (Ахмет) з більш-менш добрими очима, а інший (Махмуд) із гострим, завжди колючими очима. Хто оплатив загальне сафарі за Васильо він не знав (мабуть Сніжана, чи може й Степан, бо він якось мовчазливо відносився до Васильо, тримався завжди осторонь – мабуть він був менше поважним чим дійсний й значимий радянський функціонер, але вигаданий (за легендою) родич (дядько) Васильо в тій «великій» ієрархії Кремля. Тож Васильо своїх побажань і не висловлював, хоча до нього завжди звертався його «побратим» Чарлі. Основною метою полювання вирішили вибрати – добичу лева. За словами Чарлі на їх маршруті може зустрітися аж три левових прайди (і тепер повинен! трапитись хоч один) і бродить ще один лев, якого вигнав по старості новий вожак одного із прайдів. Цей перестарок був дуже лютий, бо вже не вистачало йому здобичі – сили вже не ті, та й ніхто не допомагає в його здобутках їжі. Він і так має бути щасливим ( за словами Чарлі), що не вбив його новий вожак. Але з ним, при зустрічі, треба бути дуже обережним. Бо той може й сам напасти без буд яких причин, може влаштувати й слідку за людьми. Тобто навіть в чоловічий туалет, що завжди на деякій віддалі від стану встановлювали помічники Чарлі, треба ходити з вартовим із команди місцевих промисловиків. А дівчатам він взагалі порекомендував користуватись тільки біотуалетом, що завжди влаштовувся біля їх шатра (через спеціальний коридорчик) та й відходити від стоянок - заборонив. Основний маршрут для полювань проходив на закрайках обширних боліт дельти річки Окаванго, що нікуди і не впадала (хоча мала дельту), мабуть її поглинала пустеля Калахара. Цілі волонтерів заказані, завдання для Чарлі поставлені, тож, рушили далі.

Изображение

По дорозі помічники Чарлі, чи за бажанням хтось із волонтерів, мали періодично (у міру з’їдання запасів) відстрілювати щось із копитних, а тут їх могло бути безліч: буйволи, зебри, жирафи й антилопи (яких тільки різновидностей було біля десятка) чи страуса або дрохву, крім слонів, жираф… і зебр, бо їх зображення було у гербі Ботсвани.
Природа савани для Васильо, що встиг вже побувати багато де (крім батьківщини – милої Вкраїни) на безкрайніх просторах вітчизни, не була не звичною. Й клімат в цей час в Африці був звичним: й температура 20-25º, й ночі прохолодні. Й мошкара, від якої за порадою Чарлі був спас – хвойний джин, запах якого вона недолюблювала, а запаси того «напою Редьярда» в побратима Чарлі були невичерпні. Й болота дельти Окаванго, що здалеку так нагадували тундру Чукотки. Й флора, котра була не знайома, але створювала знайомі ландшафти. А от скупчення фауни й на землі, й в небі, й у воді практично, скрізь – приголомшила його. Бридко лише було від споглядань (та й сторожко ж!) великої наявності змій (теж багато всяких різновидів – і кобра!) та потенціальних скорпіонів. Все ж було, вроді, добре, а не проходила млість від останнього його погляду на лице зв’язкового в Софії. Тільки заплющував віки - бачив той його останній спокійний образ із ще не закритими його очима в яких віддзеркалилося небо нерідної йому Болгарії… Й не допомагав від цього і джин… І ні з ким було пожуритися… навіть зі Сніжаною.
Перша насторога Васильо до всіх своїх волонтерів-соратників вже пройшла. Подвійного дна в них не відчував. Якось і здружився з одним із ататюрків – Ахметом. Той йому тишком навіть підсунув «косячок». І коштував той «косячок», бо це ж було за темою його відрядження. А от за Темуром помітив його «нерівне дихання» (пристрасть!) до Сніжани. З’явилась у Васильо, навіть, якась ревність… і в Темура, зворотно, мабуть, теж. А тут вже й допомагав джин… Хоч, його пиятика з Чарлі, на якій часто була присутня і Сніжана (як тлумач його тривалих розмов з ним) - замітив Васильо, не сподобалось Сніжані… але, теж помітив, цілком сподобалось Темуру, який взагалі не вживав спиртного. Тобто роль «п’янички» була не дарма запланована для Васильо. І тут йому дійшло, що, мабуть, його основним завданням, та і «в темну» було - спонукання контактів Темура зі Сніжаною, тобто прискорення її офіційної міграції до Туреччини. А це вже було дуже неприємно… і «муть» №1 для нього.
Прайд все не потрапляв на очі та явних слідів його не помічалось. Хоч бачили велике стадо буйволів і, навіть, не полювали на них, щоб не сполохнути потенційних левів. Але, за словами Чарлі, явного і свіжого сліду прайда не було. Він його завжди шукав довгим спогляданням через потужний бінокль, щоб знайти скупчення стерв’ятників чи марабу. Марабу схожий на нашого чорногуза, але летить не так (а як наша чапля) і набагато більший. Марабу і стерв’ятники полюбляють падаль, як і гієни чи шакали. Але їх же можна побачити на багато дальшій відстані. І тільки за три дні до закінчення нашого сафарі Чарлі вирахував прайд. Але він був на великому острові на який заїхати на джипах тепер не було можливим із-за значного підняття води через сильні дощі, що пройшли недавно. Чарлі визвав вертоліт. І ми всі без дівчат (при яких, звісно, залишилась і охорона) перебрались на той острів, де зразу й угледіли велике (до тисячі голів) стадо буйволів – ельдорадо для левів. В таких місцях (на островах) леви, що ведуть своє полювання, як правило, вночі – полюють чи муштрують свій послід і вдень. До того, вночі леви не полюють на буйволів, бо ті в цей час не пасуться, а збиваються в тісний гурт з організацією кругової рогатої оборони. У Чарлі з Серетом цілий день пішов на пошуки стану прайда. А волонтери занудьгували - і без дівчат, і без джину… (Тільки от Ахмет Васильо підсунув було знову маленький «косячок».) Лиш споглядали за гемблем в болоті бегемота, та метушнею в сусідньому озері – крокодилів.
Звечора, аж до ночі волонтери заходили у засідку, яка була далеченько від місця їх висадки на той острів. В кінці переходу зайшли до рідкого ліску із якихось кущів. Дрімали при вартових в тому ліску до ранку. В суху поснідали. Й вдосвіта Чарлі розвів стрілків по закрайку того ліска. Кожного в окрему, але із професіоналом команди Чарлі – по півколу довжиною з кілометр. Васильо дісталось місце через одне від Темура і Чарлі до нього не приставив захисника. Васильо це підбадьорило – довіряє ж. А от з Темуром, крім профі від Чарлі, засів Махмуд і теж з автоматом, як і Васильо, тільки якоїсь модифікації УЗІ.
Ціль навпроти, за вітром, за метрів двісті-триста – пагорб з валунами серед яких відпочивали (а вони ситі можуть проспати майже добу) леви прайда з вожаком та його молодим братом, як оповів Чарлі. Стріляти можна вожака, є ж заміна вождя прайду, чи у його брата. Чергу у стрільбі визначив Чарлі. Першому (значить найбагатшому!) дозволено було стріляти Темуру, що був крайнім у лінії засідок, тобто він був і найближче до цілі. В нього була новітня американська автоматична гвинтівка з оптикою. За ним Степан – який був другим у ланцюжку, в того був карабін Мосіна теж з оптикою... японською. А, Васильо, хоч і був третім, Чарлі шепнув, щоб був на підстраховці, сам по собі не стріляв. Бо буває, що поранений лев (чи тим більше левиця!) може піти на стрілка. «О-кей!» - сказав Васильо.
Чекали довго. За спиною чулися буйволи – на тій стороні ліска ближче до води. Васильо через потужний бінокль весь час споглядав простір полювання. Бажання («охоти») вбивати лева не було – лиш вабило мисливство того процесу полювання. Недалеко від засідки Темура був ще один малесенький, але густий гайок. Васильо вгледів в тому гайку якийсь рух. Почав детально спостерігати і за тим гайком. Щось велике переміщалось там по землі, бо було видно рух гілок кущів не схожий на подув вітру. Потім все знову завмерло. Але у Васильо вже була насторога на той гайок.
І от на гребені пагорба появився на мить профіль чималого лева, потім на валун вилізла, і вже довше затрималась левиця. Потім на тому ж валуні влаштувався, теж на дуже короткий час, великий лев, повільно зійшов з валуна, а на його місце забрався теж великий лев, який довго вдивлявся в своїй граціозній позі у бік стада буйволів… пролунав постріл із засідки Темура.
Васильо весь цей час безперервно переводив бінокль - з валунів на підозрілий гайок… І от час зупинився для нього… з гайка вилетіла величезна темна фігура – лева! Стрімкі стрибки, політ лева у бік засідки Темура, а до неї від гайка було всього метрів п’ятдесят… на автоматичному (рефлексному) прицілі Васильо вже була та ціль… дві короткі черги із вже рідного АК-47 на черговому зльоті лева…

Изображение

…лев приземлився в декількох метрах від засідки Темура, але подальшого його стрибка вже не було… лев звалився на бік лиш підняв голову і, тільки тоді, почулась довга черга із автомата УЗІ.
Ще чулися декілька пострілів із далекої від Васильо засідки Чарлі. Стая левів (більше десятка) рвонула поза пагорбом зі сторони засідки Чарлі і зникла.
Васильо підійшов до величезного (за чверть тонни) вбитого лева. Там уже стояли волонтери із засідки Темура та Степана. Темур, не дивлячись на його близькосхідну смуглявість, був блідним і нервово смоктав цигарку. При підході Васильо, Темур кинувся до нього, потиснув йому руку… і щось залопотів на своїй турецькій… А вже мертвий старий лев, що прийняв на груди, в шию і живіт багато свинцю із двох автоматів великого калібру й меншого, виготовлених не в Африці - лежав не вверх ногами, не в позі відпочинку… а в позі звичної йому – готовий до останнього стрибка – польоту… Тільки не з піднятою великою головою, вже сивою гривою, але з мирно покладеною на лапи із стертими вже кігтями. Очі в нього ще були відкриті, а в них віддзеркалювалось не небо Африки… постать якогось чужоземного волонтера…
Підійшов і Чарлі, теж потиснув Васильо руку - і обійняв його… Пояснив, що вбитим був якраз колишній застарілий вожак цього прайду, який мабуть вважав, що йому двоногі завойовники-волонтери допоможуть знову сісти на трон. Правда, коли вб’ють нового вожака. Але стріляли ж по брату того вожака, що й розізлило старого – вождя у вигнанні.
Був ще один трофей (брат вожака прайду), якого за аналізом Чарлі, ранив (але не смертельно) перший постріл Темура, попав в нього і Серет, який був у засідці Степана, добивати його, уже на чималій відстані, довелось Чарлі.
Чарлі, по прийнятим мисливським ритуалом церемонії, урочисто оголосив володарів тих трофеїв – Васильо та Темура. Хоча, трохи пізніше, після приготування за «кошерними» правилами тих трофеїв Васильо вже скромно, але душевно подарував свій трофей Чарлі.
Офіційна і основна частина того сафарі закінчилась. Хоча ще була стрілянина по м’ясних цілях і великий банкет, що продовжився близько двох діб, майже без перерви уже на материку, на віддалі від боліт, де було значно менше мошкари. Джину і віскі під щедре мисливське їство було випито чимало…
Повертались з того Сафарі приблизно так же, як заїжджали. Тільки з Ботсвани уже летіли не через апартеїд, а через Замбію. В Стамбулі розлетілись порізно, хоча Темур запрошував всіх ще на уже свій банкет десь у його середньоземноморських володіннях. Степан полетів зразу на Москву. Васильо з болгарами – до Софії. А от Сніжана залишилась на теренах Туреччини. Й назавжди… Правда, на прощання, якось скрито підбігла до Васильо й цьомкнула його тричі то в ніс, то в губи… Хвилювалась, мабуть…

Изображение

P/S. Уже в Москві Васильо винесли подяку за «успішне» його відрядження. Випитав він у генерала дійсну причину вбивства його зв’язкового. Вияснилось, що то було давнє «полювання» на нього, хоча його «сховали» у Болгарії, скоріше всього, бойовики - із МОСАДу. Десь він їм «перейшов дорогу»…
… Пройшло багато часу. Васильо вже на своїй батьківщині готувався до свого печального ювілею – офіційного виходу на пенсії. І як сімейна людина, що давно вже закреслила свої «походи й експедиції» молодості. За декілька днів до того ювілею, пролунав по його домашньому телефону дзвінок… телефонувала Сніжана – пізнав її голос Васильо зразу, хоч то вже був якийсь не слов’янський акцент… поздоровляє (чи співчуває йому?) з ювілеєм… настирно запрошує його до зустрічі з нею - на Чорному морі (в Одесі) через дві доби. Після тривалих роздумів (в печалі ?!) Васильо, все ж, подався до Одеси. Зустрілись із Сніжаною в барі морпорту. В неї вже було інше ім’я й прізвище – мусульманські. Але той давній шарм і образ залишився. Запросила на маленький круїз на їх сімейній яхті (там був її чоло-вік, той же, але вже офіційний – паша Темур і дорослий син з нареченою) до розвалин Очаківської фортеці, що була якось пов’язана з предками її чоловіка… Пішли до яхти, що була пришвартована десь поряд.
Капітаном великої яхти був теж давній знайомий Васильо – Ахмет, який був у тому давньому сафарі, а потім… і декілька разів допомагав Васильо з його «наркотичними» вояжам і у Туреччині, і в інших місцях… хоча він тоді говорив, що давно порвав дружбу з Темуром.
Зустрічали Васильо на яхті: приятель-капітан, бундючний та поважний Темур, блакитноокий русявий син із своєю білявкою нареченою, якою був так захоплений, що й не звертав уваги на Васильо – так, офіціоз. Ахмет, мабуть, помітив деяке здивування Васильо і вже потім нишком (як колись підсовував йому «косячки») про сина сказав, що в нього «виперла» якась давня персіанська кров (це, мабуть, про колір його очей та волосся), а наречена була з високопоставленого роду із Франції. І планують вони по весіллі поселитися у Франції.
В салоні яхти було накрито розкішний стіл. Під час довгої трапези побіжно згадали те сумісне сафарі. Потім, в основному, вів поважно бесіду Темур, який велеречиво мовив про свої полювальні вояжі в багатьох країнах світу. Ахмет додав, що трофеями шановного Темура вже заставлена велика виставочна зала вілли в довкіллі Середземного моря. Сніжана мовчала, замислено потягувала довгу сигарету… Васильо лише раз запитав Темура чи був той на полюванні в північних просторах Росії. На що той відповів, що ще ні, але збирається зробити вояж на ведмедя чи тигра.
Круїз проходив мирно і тихо. Васильо, в основному, спілкувався з капітаном. Деколи перекидався нічого не значущими словами і із Сніжаною, але Васильо помітив якусь тугу в її очах гордої газелі. Причали під Очаковом, після погодження з місцевими прикордонниками, що були вже зовсім іншими від тих, котрих знав Васильо за радянських часів. До розвалин османської фортеці Васильо і не ходив. Не ходила й Сніжана. Вони практично мовчки простояли під час тієї екскурсії на кормі яхти. Сніжана тільки коротко розповіла офіційну (турецьку) канву свого життя та обширно про плани сина. Запитань їй Васильо не задавав. Коли повернулися з екскурсії із фортеці, Ахмет запитав, що то за острів навпроти неї, котрого на картах СРСР ніколи не було, а по космічним знімкам там була якась, мабуть, військова частина. Васильо коротко відповів, що дійсно там був колись якийсь військовий складський комплекс. Хоча добре знав про ту саму велику в світі школу бойових пливців (боплавів), що мали бойові сутички під водою і у портах Туреччини з аналогічними американськими та французькими «морськими котиками» НАТО. Бо й сам на тому острові проходив деякий час вишкіл, і не раз бував в ті давні, есес-рівські часи. Розповів і історію рукотворного створення того острова силами запорозьких козаків, що й дозволило із установлених там гармат розтрощити ту неприступну до того часу османську фортецю Очакова. Оплесків за те оповідання, звісно, не було...
Васильо вирішив попрощатись, тут під Очаковим, з приємною компанією і сімейною їх «ідилією». Провести його на маленькому гумовому човні з потужним двигуном аж до Очаківського причалу напросилась Сніжана… На прощання із нею Васильо сказав: - «От і все…Прощай…» На що Сніжана, піднявшись, стиха відповіла: - «Ні, не все… То твій син…». Васильо в ту мить зробив крок, щоб ступити на землю, на рідну землю… і ледь не звалився у пучину моря. Повернув голову подивився в ті печальні очі газелі із алмазними крупинками сліз в них… і мовчки пішов на свій, рідний берег…
А тепер йому знову хочеться… до Парижу…???

Изображение


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перко
СообщениеДобавлено: Ср июл 20, 2011 10:49 pm 
Не в сети
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср май 25, 2011 8:26 am
Сообщения: 30
Крякає крижень…

Изображение

Цього разу виїхали на полювання заздалегідь. Ще у п’ятницю з ранку. Подались на Київське море – через Страхолісся. Виїхали втрьох на Юриному «горбатому запорожці». Четвертим мав бути Льоня, але він не зміг чогось вирватись з роботи. То й добре, бо і в трьох було вельми тіснувато в тому мисливському самоході. Це було в жовтні місяці. Стояла гарна, ще золота, сонячна осінь.
Практично першими на мисливській базі заполучили на три доби три дебелі дерев’яні човни й вспіли вибрати більш менш нормальні теж деревні (важкуваті) весла. Ми з Петром почали споряджати човни, а Юра з’їздив в село й привіз на багажнику дві металеві бочки із під солярки. Була задумка спорудити на воді засідки. Бо біля одного із багато чисельних островків, який ми цього сезону, ще на відкритті полювання, виявили мілку підводну косу. Вона була далекувато від того острівка (поза зоною вистрілу), але над нею була добра качина тяга в сторону не далекого фарватеру – і на вранішній, і на вечірній зорі. Тож спланували вкопати бочки і організувати з них суху засідку.
Довго возилися з тими бочками ще на мисливській базі – вибивали з них кришку, випалювали. До спланованого острівка, що знаходився аж за великим островом Домонтово, виплили з бази тільки під обід. Й не пообідавши, так легкий перекус.
Гребти до мети було далеченько. Петро, майстер спорту із стендової стрільби, незвичний, як виявилось, до веслування натер тим не розторопним знаряддям греблі добрі пухирі на обох руках. А ще ж треба було організовувати засідки (вкопувати у воді бочки і маскувати їх вербовим гіллям), влаштовувати ночівлю на сируватому малесенькому острівку, заготовити дрова аж з далекого сухого острова. Тож для нас - обід й вечеря зійшлися разом. Зварили й юшку із щуки, котру бувалий і вправний Юра зумів витягти спінінгом, «на доріжку» при переході до нашої стоянки. Звісно й «замочили» із стоми те успішне влаштування своєї мисливської бази, але не упадали за тією «замочкою», й не співали потім: - «… шумів комиш, дерева гнулись…», хоча кругом нашого острівка чувся й радував душу ситий крякіт наших «ворогів», з котрими завтра по вранішній зорі будемо воювати. А набоїв в ті часи брали з собою чимало – 100-150 патронів на кожну рушницю…, на кожний день полювання.
Встали ще поночі. Бо качка, особливо крижень, має звичку шастати ще по темному – до схід вранішньої зорі. Юра й Петро засіли по бочкам, а я, як самий молодий, розвіз їх по тим засідкам, а сам подався маскуватись з човном в ближньому очереті «зовсім мокрого» острівка.

Изображение

Канонада, особливо із бочкових засідок, аж до сходу сонця стояла значна. Й урожай був добрий. Особливо, на моє здивування, не у майстра спорту, а у Юри. Це відмітив і майстер Петро. Але знайшов причину свого не лідерства того ранку, як міжнародного майстра в стрільбі та й не одноразового його чемпіонства. Що, мов, по тарілочкам же лупиш спокійно, а тут пре… такий адреналін…
На сніданок була вже королівська юшка – із крижня та риби … й, звісно, під похмільну чи «наркомівську» сотку. Й «перекур» до вечірньої зорі. В суцільній тиші (аж у вухах дзвенить!), під шатром блакитного, аж до синяви неба, не спішно рухалось ще пекуче сонечко, що посміхалось високим, різного вигаду хмаринкам й, зневажливо, але все ж споглядало, на наш войовничий монастир крізь срібну павутину, що зрідка пролітала над тією нашою пустинню. Ліпота бабиного літа… й без дівчат буває! Спробували й засмагу ухватити на ще не загорілі за все літо частини тіла від того, ще щирого, сонця. Поки не подув вельми свіжий вітерець… Тож, рішили порибалити.
На човнах розбрелися по безкрайньому морі (материкових берегів й не видно). Рибалили всі спінінгом, хоча я не мав ні хисту, ні снаги до цього. Тож, більше виглядав чи не залишився в якомусь острівці заспаний качур, або, хоча би – лиски.
Примітив що на далекому фарватері Дніпра зібралась величезна, аж чорна, хмара качок. Помислив й вирішив вчинити полювання. Облаштував свій човен по борту верболозним гіллям – став таким собі пливучим острівцем. Загріб із завітреного боку й за далеку до тієї величезної хмари на воді. Влігся на дно човна, що тихенько за вітром й боком почав хлюпати в сторону тієї заманливої хмари. Продумав все своє можливе полювання. Як буду спокійно вставити, щоб човна не перевернути, як буду стріляти, як швидко перезаряджати свою дубельтівку…
Човен в кінці-кінців дохлюпав до бажаного мені ельдорадо. Й заліз, навіть, в гущу тієї колонії. Де теж почав крехати, мабуть для «інтелектуального» маскування, кочетом весел.
Качок я почав бачити в упор, міг, навіть, і рукою хапонути котрусь. Але вирішив полювати рушницею, по-мисливськи, як задумав.
Встав повільно з правильною опорою ніг… І тут - з гуготом, вереском та хмара почала зриватись з води. Аж на мить небо почорніло. Блиснула десь в голові й думка – от же буде дуплет! Й стрільнув, дурень, без прицілення, дуплетом. Куди ж там ціляти, як ціль в близькій відстані й суцільна? Після «удачливих» пострілів щось не почув відоме ляпання здобичі об воду. Відчув лише на обличчі ляпання якогось дощу… Отетерів - забув, навіть, про можливість подальшого дублювання стрільби, заготовленні набої були ж під рукою… Презирливо крякаючи, хмара розсіялась в просторі неба. А на воді нічого не залишилося.
Лапнув рукою своє обличчя, подивися на одяг і тоді лиш збагнув, що я залишився на одинці й весь з голови до ніг вже обгиджений охочою спільнотою Кря-кря.

Изображение

Тож не поспішав вже до табору на обід. Відмивався. Й деяким пранням одягу теж прийшлось зайнятися. Лиш коли підсох, подався в сторону табірного острівка. Правда, по дорозі попалась якась лиска, що зазівалась в очереті. Тож вернувся не з пустими руками!
Але помовчував тоді про свою «вдачу», й років двадцять по тому, про своє «мисливство», що так і не привело до добичі полювання…


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перко
СообщениеДобавлено: Сб июл 23, 2011 10:23 pm 
Не в сети
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср май 25, 2011 8:26 am
Сообщения: 30
Про охоту … до дармових кавунів

Изображение

Підлітковий мій вік (знаю, що це таке тепер - по дітям своїм!) дав сполох й лиходійства. Індивідуального – в конфліктах з батьками, деякими родичами та й, взагалі, з дорослими. Батьки, коли я реагував з посиленою обіддю - демонстраційне наказували, що ще більше збільшувало ту же обіду. Колективно, з однолітками також почались жаркіші дискусії й суттєвіше вияснення відносин - до бійок .
Був в мене, правда, й дійсний побратим – Сашко Крутоголов. З ним ми ніколи не сварились, а от лиходіяли сумісно. Лазили й добуткували по чужим людським і колгоспним садам, воювали заодно (в рукопашнім бою) із однолітками сусідніх й дальніх вулиць – причина ж для такої «війни», звісно, завжди находилась.
А от один раз, від добутку на чужих врожайних місцях нас на довго відпровадили. Залізли ми в колгоспний сад, на баштан. Вибрали тишком гарного кавунчика. Та, мабуть, довго вибирали. Піднімаємося, а недалеко мовчки стоїть дядько-сторож - і з рушницею. Ми драла. Сашко ще й кавуна прихватив, а він дебелий - на кілограмів з вісім… Оглушливі постріли, мені щось врізало сильно в зад. Тікати ж не припинили. Сашко, тільки, упустив з переляку добичу. Отямились, бо й захекались і драпнули вже далеко - аж за ліском ближнім. Почали оглядати себе. І у мене й у Сашка було перше в житті й до крові - «воєнне» поранення. Штанці на заду в нас були посічені. Пильний огляд чинного місця показав що то не шріт, а крупна сіль – кристалики якої уп’ялися як кліщаки та розмалювали рожевою юшкою наш тиловий краєвид. Добре, що знали від старших пацанів, про таку оказію казенної, але ж своєї рідної частини тіла. Поплелись до ближнього струмка, й в ньому просиділи з опущеними штанами до вечора. Ну, а потім, основне лікарство, тих літ – „зеленка”. І, звісно, ще довгі насмішки футбольних соратників.
Знали ми того сторожа. Вже трохи й підстаркуватого, але ще сильного мужика. Що робити, війна є війна, а нашим позором ж пахне очевидно. Ну й придумали... Дядько цей був не з нашого закутка, але походжав в наші краї до вдови-молодиці Горпини. Це ми знали достовірно. Спланували ми з Сашком й контр операцію – рішили спалити його «лежку» в Горпини: сіновал в сараї під стріхою з соломи. Це давало можливість зразу «вбити двох зайців» – відомстити за свою ганьбу й відважити чужинців в своєму довкіллі. Підготувались до «бойової» операції, але, як виявилось і слава Богу, не кваліфіковано. Сарай не загорівся, нас знову «накрили» на гарячому. На цей раз відомості про ці наші баталії дійшли й до школи. Тобто й ми «потрапили» у войовничу історію рідного краю.

Изображение

В ті часи для нас з Сашком актуальним стало й ізвічне статеве питання. Звісно, не дивлячись, на активні спортивні баталії потягнуло нас фізіологічно й до дівчат. Чому це так і чого це так – не знали, бо не було ж в той час сучасної просвітньої секс-літератури, а тим більше Інтернету. А чванливі хвастощі старших й, по їх розказням, «бувалих», за істину не приймались, млосно хотілось про ВСЕ знати самому.
На нашому сільському закутку дівчат-ровесниць не було, а це затрудняло назрілі й актуальні тематичні вишукування. Чужа територія по цих питаннях аналогічними ровесниками охоронялась дуже прискіпливо. Найшли все таки вихід для жагучого бажання до знань, по глобальному для нас на той час питанню. Діяли знову з Сашком за його вдачу кипучої енергії й здібностей до переговорів та уговорів. На нашому підконтрольному терені жила дівчина старша від нас - на цілих чотири роки. Про неї серед нас ходили й слухи, що вже вона має велику практику статевих стосунків й є нареченою (по її словам ?!) не нашого куткового, а дальнього хлопця, що вже працював після армії. Народної відмітини, що вона вже «галяпа», тобто завжди співає пісеньку: - "Буду хлопцям давати, на чоботи заробляти" ще в неї не було. Хоча згодом, після її «весілля», вона все таки стала гуклею, блудяжкою - добре, що хоч не лахудрою.
От і стала вона об’єктом уговорів здібного змовника Сашка. Він з цим упорався. Якось пригожим спекотним літнім днем (по її словам - якраз в її «хотінковий тиждень» й вона вже в своєму арсеналі знала й мала за своє народну хлопчачу лічилку: - "Понедiлочок - хотiлочок. Вівторок - багну любку аж до паморок. Середа - хочу дівку, як всiгда. Четвер - якби не злука, то б умер. П'ятниця - голуб'ятниця. Суботонька - ніченька солоденька. Неділя - так горю, як до весілля") ми рушили в трьох на дальній безлюдний берег ставу на річці Мурафі. Вибрали невеличку поляну, що обросла верболозними кущами зі всіх сторін, та й занадились лабораторним вивченням жагучої проблеми. Розсівшись оголеними, ми довго роздивлялись, розпитували одне одного й обмацувались… Й взнали від неї нові українські народні слова – широку назву дітородних органів. А саме. Наші хлопчачі можуть бути: - "квітуча оздоба любого мого", "краще зілля з наддовкiлля", а ще - яринець, бойко, бандура, вабик, варган, малий бог, свистілка, соромок, хабальчик, цюцюрка, частун, чарівна вертіла, червона люлька. А її дівочі знади: - бандурка, блягузниця, вiстя, врата життя, дзюндзя, живиця, золота комірка, кітка, навка, намистина, поцька, онка, ринка. Дівчина, дійсно (як вона з сльозами на очах і, думаю, правдиво казала) мала зі своїм «нареченим» практику сільського сексу. Ці штурхання, як правило після доброї дози місцевих збудників прийнятої «на груди» , проходили в темноті, в кущах, або в якомусь смердючому хліву.
Звісно, це крім потенційної можливості хвастощів нічого й нікому не принесло, навіть, хоч втіхи – ні фізичної, ні моральної й, тим більше, духовної.
Й тоді на тих лабораторних наших з Сашком дослідах й, слава Богу, без практичного впровадження фізіологічних потреб, все ж таки, в той час виниклої похоті в мене на все життя зародилась снага не до солодійств ("По садочку походжаю, сам себе розважаю») а до вже віддзеркалених в свідомості книжкових знань по прочитаному і до кінця не осмислених бажань Великого Кохання. Й не такого як описано Гулак-Артемовським – х2включеним до опери "Запорожець за Дунаєм" i про яке ми співаємо віками, не розуміючи, про що йдеться: - "Ой на дубі, на вершечку, там посіяв козак гречку, налетіла шура-бура, козакові гречку здула. Ані гречки, нi полови, нi дiвчини-чорноброви, сам п'ю, сам гуляю, сам стелюся, сам лягаю"…

Изображение

…Уже в зрілому віці, на одній із зустрічей на Крайній Півночі з генералом Крутоголовим (а було в нього до цього й ув’язнення – по малолітству, й тяжка праця на Крайній Півночі) батьком трьох дітей ми ностальгічно спам’ятали і цей випадок сумісного дитинства. Та природна лабораторія й в нього закарбувалась на все життя. Й не привела нас в подальшому до прикмет: дженджик, джеджерун, джига, джиґун чи джурило… хоча тяга до дівчачої краси була й велика… й, мабуть, ще є – буде все життя, що залишилося на віку.
Чи відбулось те бажане Велике Кохання в моєму (й Сашка Крутоголова) житті? Мабуть, „НІ” - не дав ще Бог такого Земного щастя ?!
А Дитинство, саме тоді - закінчилось…
І йшло подальше життя за прозорливими висловами у фільмі «Зачарована Десна» мудрого Довженка:
"...спершу з мене вибивали дурування i примовляли, який я бузувір, опришок, урвиголова, харциз, каламут i навіть химород. На таке противне слово я ніяк у душі не міг погодитись.
...я мав i покаятись, i набратися розуму, якого усе чомусь не вистачало мені. Та я не дуже цим i журився, бо не раз чув, що такого добра бракувало не тільки мені, але й дорослим. I в них теж чогось вискакували клепки, розсихались обручі, губились ключі вiд розуму, не варив баняк, у голові літали джмелі, замість мiзкiв росла капуста, не родило в черепку, не було лою під чуприною, розум якось втулявся аж у п'яти i на в'язах стирчала макітра..."


Изображение


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перко
СообщениеДобавлено: Вт авг 09, 2011 12:41 pm 
Не в сети
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср май 25, 2011 8:26 am
Сообщения: 30
Дідове мисливство

Изображение

Мало я, на жаль, знаю про діда свого – Андрія. Бо не записував він свої спомини та думки. Не записував не тому, що не вмів. Був він вельми письменною людиною. Був книжником ще якогось старого Завіту, що вже не признавався і в царській «богомільній» Росії. Мав старовинну Книгу на милозвучній мові і вже в більшовицькі часи трактував по ній таким же стареньким, як він сам, нові дії людства. Мав здібності висловлювати короткі філософські думки (які він називав «пата» чи «пада»), що, навіть, розходились народними прислів’ями в довкіллі, підхвачувались лірниками, котрі заходили до нього ремонтувати їх музичний інструмент чи виготовляти нову ліру. Добре грав і в шахи, і в шашки.
Думаю, він не записував свої думки – бо беріг нащадків від злого переслідування і в царські, і в більшовицькі часи. На жаль, і я не записував ті тихо мовленні ним думки в останні роки його життя !!!
В діда було довге й тяжке життя. Він був з козачого роду. Але ще його батька Івана не шанували ні шляхта, ні царські «впорядники» Поділля, бо ніколи не служив шляхті та не став він «вірним» козаком за Потьомкіна. Тих, «вірних», яких відправили при генералісимусі Суворові не до Сибіру, а на вічне поселення до Кубані, на нові не знаємі рубежі «великої» імперії. Хоча вірно служив Іван під командою осавула, а потім і кошового отамана «вірного» козацтва Сидіра Гнатовича Білого в тій останній війні з бусурманами. Бусурманами які відділили від Вкраїни для себе рідні довкілля Івана по малій, але козачій річці Мурафі. За часи царської Росії діда Андрія Івановича на довго призвали вже не до козацтва, а до кавалерійських частин. Прийшлось йому бути воякою на Сході імперії і в ганебній російсько-японській війні, і в першій світовій. Вернувся звідти вже кульгаючи. А незабаром і на мирній ниві розібрали до нитки рідне обійстя вже інші правителі – більшовики з породи ледачого люду.
Тож оповім тільки деякі епізоди із його життя, котрі чув ще підлітком в його вряди-годи споминах за святковою чаркою зі своїми однолітками.

Изображение

Хліборобні землі діда Андрія були далеко від його обійстя. Біля його же не великого лісу (що називався Чагирином, а потім «волошиним» лісом). А між лісом і орною землею були витоки невеликої річечки (Полща), що була притокою Мурафи. Витоки були сильно заболочені, тож в них водилось багато пернатої дичини, а зимою й лисів, й зайців. Полюбляли те болото й вепри – і зимою, і літом. Якось літом (ще до «великого жовтневого піру» - зовсім) проявились на його орних землях велика шкода чималого вепра (за двадцять пудів) – здурів, мабуть, по старості. Почав він орати своїми здоровенними іклами ще не зібраний врожай. Рішив Андрій, тоді ще не дід, покарати того самозванця.
Зібрав однодумців, що мали хоч якусь зброю крім козацьких люльок та ґаблів. Найшлася й бойова зброя в старих вояків. Андрій достав з горища коротку ручну кремнієву мортиру. Скнара Майсон (сусід діда Андрія) десь розкопав добре розкрашений (з позолотою) трофей свого діда ще із бусурманських часів – теж кремнієву рушницю-мушкет «малого» калібру (з восьмигранною цівкою великого діаметру). Тільки кузинок й сусід Андрія гайдамака Каленик прийшов на «воєнний» збір з наганом… та з ратищем. Правда, той Каленик мав силу бик-тура й не згубив, мабуть, військове муштрування – бо ще гайдамачив ночами по панським помістям.
Послали в розвідку Майсона, як практикуючого мисливця, котрий ще часто й полював. Той, з сином Андрія - Іванком, за декілька діб вивідав денні лежаки вепра (звісно, не потривоживши звіра). Тож мисливство закінчилось – зібрались по серйозному полювати того нахабу, що порушив звичаєве право власності.
До болота, а в ньому виявили розвідники денні лежаки вепра, прийшли троє мисливців вдосвіта . Розставились за своїми вечірніми міркуваннями: Андрій зі своєю короткою мортирою мав лізти в очерети з дальнього кінця болота, щоб зігнати звіря; Майсон зі своєю мушкетякою, що мала й ще свою, рідну теж бусурманську підставку, тишком став на самому ймовірному виході, на сухому місці, за кущем; Іванка заслали подалі від тих баталій, на ближній пагорб, щоб лиш споглядав за раттю дорослих; Каленик став на ще одному можливому виході з очеретів того злісного вепра. Але, вже за пізнішою розповіддю Іванка, Каленик тишком заглибся в очерети зі своїм наганом й списом, яким провіряв глибину болота при заході – в очерет.
Настала тиша, але у вухах Іванка весь час щось дзеленчало. Видно від напруги. Й волосся на голові здибилося, й шкіра, як від холоду, спузирилась…
Пройшов час. Вже всі почали чути шурхіт очерету зі сторони де брьохався Андрій. Але хлюпань чи якогось іншого шуму вепра – нікому не чулося… Роздався тихий постріл зі сторони засідки Каленика. І знову тиша… Затихло й шелепотання зі сторони Андрія. То він по свіжому сліду вепра дійшов до Каленика, який мовчки стояв серед очеретів... А біля нього лежала на животі, на колінах здоровенна чорна туша… І тут тільки Андрій помітив у вепра довгий глибокий розріз по хребту… й кусок зламаного ратища в задній частині туші. А ще, з лівого ока вепра по здоровому, як серп, жовтому іклу стікала цівка крові… То був «контрольний» вистріл з нагана гайдамаки…
Що тут скажеш після такої (тихої, але з емоційними жестами – діда Андрія), а деколи й колективної (вже старий Майсон, здоровенний мужик Іван-великий) оповіді. Я тоді думав, що це лише мисливська байка старих вояк-мисливців. Лише набагато, пізніше, коли нікого з тих свідків тої байки чи дійсної події полювання із ратищем не стало на цьому світі (й підлітка Іванка - Івана Андрійовича) я прочитав один із описів старовинної охоти київських князів у дніпровських плавнях. Все стало на свої місця. Були ще бик-тури в ті старі, не ветхі часи… і, виявляється, і в наші ще гайдамацькі, але вже не коліївські часи… Тільки вже з захалявним наганом, і з тямою «контрольного» пострілу…
А от в наш час – вже нема ні бик-турів (лише – «бики»), ні гайдамаччини (лише – «безмірність» й дії не за звичаєвими правами, а за поняттями)… А от «контрольний постріл» у арсеналі і можновладців, і служивих найманців (рейдерів, «снайперів», кілерів…) – все ж залишився….

Изображение


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перко
СообщениеДобавлено: Пн авг 29, 2011 11:59 pm 
Не в сети
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср май 25, 2011 8:26 am
Сообщения: 30
Урусся – хазарська ведмедиця

Изображение

Мічман Іван кивнув жестом стернику Петру – «На берег». Берега (маяка) в ранкових сутінках ще не було видно. На цей раз керманичу мічману Івану не прийшлось поправляти курс, який встановив Петро. Хоча стерником бойового, сторожового, маневрового катеру закріпленого за морським прикордонним загоном сивого Каспію (32 МПО) Петро став не давно. Приписали його до цього катеру разом з новим капітаном (старшим лейтенантом прикордонних військ, що до цього часу був сухопутним прикордонником – помічником начальника застави) не давно, місяць назад – в лютому 1941 року.
Маневровий розвідувальний рейд екіпажу йшов вже третій тиждень. І от після третьої штормової доби старлея зовсім закачало, валявся з лицем під колір наплічників в каюті. Ще сильно штормило, коли капітану сторожовика стало зовсім погано і в той час коли сигнальник розвідкоманди помітив необізнаний байдак. Це відбулось за новою умовною лінію (Астара-Атрек) кордону СРСР-Іран. Цю лінію одностороннє (без будь-яких погоджень із Іраном) затвердив голова НКВС півроку назад. Хоча ніяких офіційних морських кордонів ні в часи царської Росії ні в більшовицькі часи з Персією (що була проголошена Іраном, тобто в дослівному перекладі – «країною аріїв», новим, вже шах-ханом – «царем царів» - Гезою Пехлеві, лиш у 1925 році) - не було. Більш того, кораблі Каспійської флотилії ВМФ СРСР часто стояли і стоять на рейді на півдні Каспію в портах Ірану – яких було і набагато більше як в СРСР на півночі Каспію. І от виникла «лінія Ягоди», що стала за розпорядженням голови НКВС Ягоди, яка тепер мало силу Закону, для її «перетинання» суворо забороненою. За цим й стежив маневровий сторожовий катер, що тепер керманив мічман Іван. Мічманське звання в морських частинах теж ввели недавно. І хоча молодших командирів в прикордонних військах Середнєазіатського та Туркменстанського округів було багато, а мічманів в цей час було всього два – Іван, та ще його земляк по Поділлю.
Тож, йшли до берега – до недавно народженого (пізніше від народження самого Івана) півострова, завдяки невпинному падінню рівня води Каспію, із острова Челекен. Переслідування порушників, що не підкорились командам на зупинку ще біля Гасан-Кулійського заповідника тривало більше десяти годин. Так довго наздогнати того байдака, що з весел став таким моторним, не могли, бо він був обладнаний (як виявилось пізніше) потужним англійським двигуном. Байдак чомусь рвонув не в бік Ірану, на південь, а на північ. Допомогу прикордонникам в затримані того байдака надав шторм, що значно посилився під час переслідування, а також злагода (крім капітана-старлея) в діях команди катера. Деякий час байдак зумів й вирватись з поля зору й слуху катера. Але Іван та Петро прогнозно вирахували його курс, що вимушений був звернути лише із-за бокових штормових хвиль лівіше від розрахованого порушниками курсу – на Челекен. Маневр по пересічному виявленню байдака був успішним. Несподівано (для порушників!) дерев’яний байдак випірнув із хвиль прямо на катер і, щоб не врізатись в броню, вимушений був зупинитись на вже не великій відстані (до 10 метрів). Матрос через рупор ще раз скомандував байдаку припинити будь-які дії. Несподівано моторист байдака різко встав і замахнувся на катер… Й завалився в море від влучного пострілу матроса, що згідно відпрацьованого вченнями положення, тримав на прицілі своєї трьохлінійки байдак. Вибухнула граната ще у руці басмача, смертельно поранила його і ще одного, що теж скорчився вже на борту. Третій басмач цим вибухом теж був поранений в ногу. Його й взяли живим «язиком». І тепер прив’язаний байдак теліпався за кормою катера, а зв’язаний басмач (з обробленою раною і після «ввічливого» його допиту мічманом) лежав у кубрику. Йшли до Челекену, де було значно давніше поселення мешканців і ремонтний блокпост прикордонників, бо не було, із-за якоїсь неполадки, радіозв’язку; закінчувалось пальне; треба було здати полоненого, щоб не врізав дуба раніше часу. Полонений, до того, не був схожим лицем на місцевих, а був білявим й із зовсім «не робочими» руками. А в байдаку крім звичної партії опіуму знайшлася чимала кількість різної, та й нової, зброї та кілька ящиків вибухівки. Тож, той басмач, вірогідно, був шпигуном – англійським чи німецьким (бо був дуже схожим на бравих вояків, що згідно з планами Кремля у минулому році часто наїжджали в гості до каспійських морських прикордонників), хоча розмовляв він російською без акценту.
Зайшли в тиху гавань Челекену. Зустрічав катер Степан - другий (вірніше перший мічман прикордонного округу, який от-от мав демобілізуватись) мічман, що був земляком Івана, але з яким у нього братерської дружби так і не склалось. Капітан, що трохи очуняв, пішов на радіозв’язок, а мічман Іван по-господарськи на кухні блокпосту став організовувати вечерю, сніданок й обід разом, хоча запасів було обмаль – довелось позичати у скупого Степана. Правда, в команді мічмана були всі не ліниві. Тож жваво гуртом підловили риби, невідомої на батьківщині Івана, але вельми смаковитої, що звалась місцевими – хашам.
Після сніданку розділились за інструкціями зі штабу за по ініціативою «оживленого» старлея та мічмана. За полоненим мали приїхати зі штабу Атрекського ПО десь під вечір. Катер після профілактики і дрібного ремонту мав рушити за раніше наміченого плану. Капітан відмітив вправність команди в риболовлі і дозволив зайнятись заготівлею риби. Для цього позичив у мічмана Степана декілька рибацьких кімляхів. Тож намітили капітальну заготовку риби. А ініціатива Івана полягала у тому, щоб розвідати цілі затриманих басмачів, які явно були диверсантними, в Челекені.
До старого поселення (ще з давніх часів і до російської імперії) Іван подався разом з старшим матросом (на німецький лад – «матом») Петром, що так вправно цей раз вів катер. З матом Петром мічман Іван побратався якось зразу, після початку його служби на катері. Мічман теж був стерником того катера, ще на початку своєї служби в 1939 році, тож надав велику практику Петру, котрий був із Тамані, зі старого козачого роду кубанських козаків. А дід Петра був родом з «якоїсь» (бо Петро вже і не знав де вона є) річки Мурафа, що тихо текла на Вкраїні й була рідною для Івана. Й характер, й фактура в Івана та Петра були зовсім різні. Жвавий (як «ртуть» з каштановими очима) Іван та статечний (зі «стальною» волею й коліром очей) Петро. А от душі в них, мабуть, були з одного тіста. Їх неквапну й спокійну розмову в рідкісні часи дозвілля ніхто й ніколи не міг перебити й втрутитись. Й старовині козачі пісні Петра в яких було стільки чистих і рідних українських слів мічман Іван підхоплював з льоту, хоч зовсім їх не знав до того. А от коли Петро спеціально для Івана заспівав якось пісню свого діда – «Поселився москаль вдома, виганяє з хати, як нам бідним чорноморцям на Кубані жити?» - то на наступний же день замполіт загону заборонив Петру співати козачих пісень. Довелось йому їх співати тільки на одинці з Іваном під штормові мелодії сивого Каспію.
В поселенні Чекелен Іван з Петром в поодиноких їх звільненнях, коли дрейфували в тих краях, були не раз. Тож пішли зразу до центру, до єврейського «містечка», до корчми Нахмана. Запилюжене й задимлене поселення на острові Челекен було створенням ще царської Росії в часи великого буму з добування нафти. Нафта в вигляді булькаючих ям чи озерець була тут на кожному кроці. Її під назвою кіра тягали з різних ям відрами й переробляли на місці в пальне чи сажу. Були тут й кустарні свічкові воскобійні із озокериту. Все поселення мало вигляд якогось Судома чи Гоморри. Трохи світлішим, але теж значно запиленим було невеличке, але практично повністю єврейське містечко. Кажуть, що за часів радянської влади тут значно все змінилося. Життя кустарів, що ночами перебувалися у буцегарнях чи корчмах дещо нормалізували, за рахунок, мабуть, масових виселень шинкарів, гобсеків, гендлів… Але «містечко» (за архітектурою – копія «містечка», що було і в рідному, колись сотенному козацькому поселенні Івана, а тепер районному центрі Вінницької області України) мало декілька «культурних» центрів «дозвілля». Одним із таких була «Чайна», Нахмана. В ній персиста молода офіціянка могла піднести й штоф сивухи, й таріль чорної ікри й юшку із севрюги чи стерляді. Грошей у Івана з Петром практично не було, тож замовили (план відвідин корчми був погоджений із старлеєм) тільки по маленькому гранчаку та соленої кефалі (сингілів – за мовою місцевих аборигенів, йомудів). За їх столик зразу ж підсів сам господар - поважний, сивобородий, з розкішними пейсами, оперезаний шкіряним фартухом. З Нахманом мічман Іван був знайомий вже давно й цьому не перечив, а навіть підохочував особист загону Яків Григорович. Бо, мабуть, й приносив деколи мічман Іван цінну інформацію стосовно басмачів. І гордовитий Нахман проявляв великий інтерес до Івана, …бо був його земляком по Поділлю, десь із Брацлавщини. Виїхав з Поділля Нахман вже давно, ще до революції, а за часів НЕПу перевіз сюди всіх близьких родичів. Тож завжди розпитував Івана про свою вітчизну, де були поховані всі його предки. І він був у якихось родинних відношеннях до Великого Рабе Нахмана із Брацлава. Про рабе із Брацлава Іван, звісно, нічого не знав, але серед його шкільних учителів знайшлись теж, хоча і далекі, родичі челекенського Нахмана. Корчму Нахман, на відміну не далекої теж «Чайної» (але іменної - поета Махтумкулі, що народився неподалік, в долині річки Атрек), де був хазяїном Янкель - тримав у чистоті і порядку.
Повелась неквапна розмова російською мовою в яку часто і, звісно, Іван, і козачий нащадок Петро, і уроджений на Поділлі (хоча, мабуть, теж рабе) Нахман вкрапляли яскраві та милозвучні українські слова. Нахман, звісно, вкрапляв і свої слова – чи то на ідиш, чи то на івриті, які, в-основному, теж були відомі Івану ще з розмовного гаму пістрявого сільського базару його батьківщини. Завдяки одному з таких слів з’явилась і потрібна розвідникам інформація. В ті буремні часи (з піком і «символом» 37-38) місцеві жителі, про своїх відомих на перед гостей із близьких, а тим більше, далеких країв пускали «чутку» заздалегідь. І от Петро запитав у Нахмана про баченого ним якби в Ленкорані (на протилежному березі Каспію, з Азербайджанської сторони, де була база морського прикордонного загону) якогось «білявого», що чекав оказії добратись до Челекена – звідки тут, мов, білобрисі родичі. І от Нахман, що теж випив невелику чарку (і трохи сп’янів ?!) почав з огидою повідувати про свого сусіда (але іншої віри, тож ворога) Янкеля (з ідиш теж перекладається – «білявий»), який збирається влаштовувати великий ґешефт із якимось неволзьким німцем. Ниточка з’явилась і вона, дійсно, вивела невдовзі на сліди диверсії, яку масштабно готовили на Челекені. За таку інформацію в подальшому була й нагорода…, але не Івану з Петром, а їхньому старлею та, звісно, особисту Якову Григоровичу.
Розмова з Нахманом повільно перейшла зовсім в інше русло. Він почав розпитувати Івана про ведмедя, а вірніше ведмедицю Уруссю, що вільно мешкала на одній із застав їхнього загону. Її вже багато хто бачив із місцевих мисливців та рибалок. Й дивувались її розуму та кмітливості. Ту ведмедицю ще молочним ведмежатком завіз на підгірну заставу один із офіцерів штабу прикордонного округу. Зараз вона була у розквіті – їй було вже біля чотирьох років. А Іван «познайомився» з Уруссею ще пару літ тому, коли його брав на полювання (як доброго стрілка – снайпера) той хресний батько Уруссі. Для Івана то був незнайомий звір. Але він чогось прив’язався до рудої красуні, яка була вагою вже за центнер при його чотирьох пудах. Іван завжди, коли бував на тій заставі, привозив її делікатесів – велику рибу із моря. І от Урусся прив’язалась до Івана. Про це вже знали всі прикордонники довкілля. Вона завжди його чекала й відчувала коли мічман мав бути на заставі. Коли він приїжджав конем, вона завжди чекала його біля воріт і весь час не відходила від нього й загравала з ним. Й Івану з оказією почали передавати від неї привітання. Видно знав уже про те взаємне «кохання» й рабі Нахман.
Розказав рабі і стародавній міф про давніх ведмедів того пустельного західного краю Туркменістану, що прилягає до Хазарського моря (Каспію), колишньої окраїни Персії (землі аріїв – Ірану) де був величний, але сейсмічний Копетдаг, пустеля Кара-Кум, мертве озеро Кара-Богаз-Гол (все Кара – чорне, а може й чиясь кара ?!), червоні води Красноводського плато й лиш одна зелена долина річки Атрек, що витікала густою мережею джерел з багатьох гір іранської частини Копетдагу і тільки останню сотню кілометрів була володінням Туркменістану й розбиралась дехканами на зрошення, тобто мала вже не лиман, а сухе русло. Лише у повінь річка була повноводною і впадала в море з правого боку затоки Гасан-Кулі. А посередині тої окраїни зі сторони Хазарського моря був єдиний на Каспії великий острів – острів шайтанів. Він був священним для клану мазданітів (там були їхні святилища й жертовники), що потім були прогнанні і винищені в стародавньої Персії і створили на півночі Хазарського (свого ж !) моря нову державу – Хазарський каганат. Острів своїми обрисами вже з висоти польоту сапсана був схожим на великого ведмедя, що з розкинутими вбік лапами п’є воду з моря – кров землі, що текла з істот (вершин) Копетдагу.

Изображение

Тому й основним жертовним звіром, якого прив’язаним до скелі (тепер скеля Любові біля поселення Челекен ?) не спішно обезкровлювали жерці під час своїх язичеських обрядів – був ведмідь. Приносив там в жертву і дітей - синів невірних - верховний шайтан Молох. При прийнятті жертви їх богами - один із вулканів острова відригував чорну, а деколи й червону кіру. Це їм хазарам, мабуть, допомагало, бо тишком вона мали каганат, свою кормигу біля тисячі років і щупальця їх ярма й чиншу сягали на пів Європи (і Київська Русь носила їм данину!).
Моторошно й гидко було слухати Івану та Петру той міф. Тим більше, що бачили вони й той вулкан шайтана Кобек, що віками калював грязюкою, й скелю Любові, що була на урвистому березі Каспію. Біля тієї скелі якось Іван був узимку з групою офіцерів на полюванні. Полювали на диких гусей, що злітаються пізно восени у ці краї. Одна із заводей була прямо забита сірою гускою, білим лебедем та рожевим фламінго. І от після залпових різнокаліберних пострілів на воді залишилось з півсотні добитих гусей і декілька лебедів. Всі решта зі страшним герготанням відлетіли… А один величезний білокрилий птах із рожевим клювом піднявся високо вверх і каменем бебехнувся об ту скелю Любові… Бо він позбувся із-за жадоби людей своєї коханої!
Не хотілось чути таких міфів. Хоча, що таке хазар, де й коли був той Хазарський каганат – ні Іван, ні Петро не знали. З шкільною із_Торією того не проходили. Тож, запитанням мата Петра розмова перевелась в інше русло. Петра давно бентежило бачене. А саме. На тому боці кордону (іранському) прикордонне патрулювання проводили кінні військові… зодягненні у однострої так схожі на військовий одяг його діда – кубанського козака. На такі запитання на різних політінформаціях якось неоднозначно відповідали, бубоніли політруки. Ніяк не міг виконати Петро й письмове прохання діда про відвідини могили на острові Сари (недалеке від бази «Ленкорань» морського прикордонного загону) кошового отамана Кубанського козацтва, останнього із вищої старшини Запорізької Січі, засновника Каспійської флотилії Росії – Антіна Андрійовича Головатого. І в врешті-решт сам начальник прикордонного загону заборонив Петру задавати питання на такі теми. Рабе Нахим же їм чітко розтлумачив, що, прикордонниками Ірану були, дійсно, козаки. Створене те перське козацтво за царської Росії за старою схемою – у Персію відправлено офіцерів Кубанського та Донського козачих військ згідно домовленості із шахом Персії. Ті й створили відбірне військо, в якому стержнем були кубанські, й донські козаки. Від рядового козака до генерала виріс у тім війську теперішній шах Персії, що назвав себе шах-ханом («царем царів»), а Персію для всіх іноземних держав оголосив Іраном – країною аріїв. А кубанські козаки (ще задовго до створення перського козацтва) на чолі кошового отамана Головатого допомогли царській Росії перемогти Персію й здобути для неї ці нафтові землі... Тож доводилось тепер вартувати кубанському козаку Петру супроти теж, можливо, кубанських козаків, а орію з Поділля, із сотенного козачого селища, козаки якого вимушені були стати мешканцями Тамані - Івану - супроти аріїв Ірана… Рабе Нахман відчував, мабуть, що бачиться з «земляком» Іваном в останнє і подарував йому старовинний перський перстень з місцевим мінералом арагонітом, що за повір’ям місцевих аріїв рятує від чоловічого безсилля та приносить сімейне щастя.
Повернулися мічман Іван з Петром на базу під вечір. Капітана не було – поїхав супроводжувати полоненого. Рибалки команди катера вже зробили чималий запас риби. Мічман зразу ж організував полювання на диких гусей, що ще частково не відлетіли із зимівлі. А було їх ще достатньо, та й харчові запаси не завадять, й борг скупому Степану треба ж віддавати. Полював він сам, за веслами невеликого ялика всівся мат Петро. Шторм ущух, тож від бази відплили далеченько – щоб пострілів не було чути й не видно зайвим очам. За знаряддя полювання був трофейний англійський револьвер Веблея. Замилив той револьвер мічман Іван вже давно, бо у затриманого колись браконьєра крім револьвера була ціла оцинковка (ящичок) набоїв до нього. Та й ще - вони були із дробовим зарядом. Набив мічман гусей чимало. За повернення на базу, їх дружня команда здобич й общипала, й обсмалила, й просолила добре.
Досвітом знову подались в рейд. Капітан мав необхідні вказівки. Була тільки для мічмана незрозумілою команда для нього персонально. Його на дві доби відрядили на сухопутну заставу… і якраз на ту, де вільно мешкала Урусся. Питань капітану не задавав – треба так треба. І риби ж було вдосталь, тож гостинець для рудої Аруссі буде. Висадили мічмана на берег в гирлі Атреку. До застави було далеко, але то була прикордонна зона і, практично, всі були йому знайомі. Тож, незабаром пересів на службового коня й неквапом подався до застави.
При під’їзді до застави зустрів знайомих прикордонників, що повертались з дозору, теж на конях. Погомоніли. На заставі змінили начальника і помічника. Колишнього, якого добре знав мічман по полюванню, розважливого, вже не юного (десь за тридцять) капітана арештували особісти з округу прямо на заставі ще восени. Виконував обов’язки начальника, аж до нового року, його помічник – молодий лейтенант, якого Іван теж знав, бо той був з України й його одноліток. Вже під самий Новий рік приїхав новий начальник, вже майор, із новим і помічником, теж молодим лейтенантом, але з місцевих, туркменів. Життя на заставі, а застава за давніми традиціями завжди була, як однієї сім’ї – служба така: круговерть прикордонних нарядів (біля десяти видів), завжди на вістрі небезпеки, постійна потреба у взаємодопомозі. А от з приходом нового начальника, колишнього штабіста, все стало навпаки. Ще й замполіта він замінив. Все по струнці, все на нервах. А замполіт почав привчати й до нашепту. Й так складна служба стала обтяжуватись ще й непотребом суєти. Правда, і в сім’ї не без виродка. Оживився тутешній єфрейтор, що й так був стукальник - скоро, мабуть, й сержантом стане без школи молодших командирів. Погомоніли… – звісна мічману ситуація, яка відчувалась Івану ще з цивільного життя в залізничному училищі, починаючи з тридцять сьомого, але ж в прикордонній службі ще за новинку.
На воротах застави Урусся Івана не зустрічала. Щось зойкнуло йому. Може не вчула, бо під’їжджали втрьох, а може й вона вже підхватила новий моральний дух застави. Спішився мічман. В довкіллі території її теж ніде не було видно. Підбіг лиш знайомий службовий пес (а собак Іван теж любив), але теж з якимось засмученими очима й підібганим хвостом.
Пішов до штабу мічман – доповісти про прибуття за розпорядженням із штабу загону. Начальник застави сидів у своєму кабінеті, що було дивним для динамічного життя на заставі, де кожен і командир постійно у русі й справах. За столом сиділа невиразна хмурна людина – без будь-яких емоцій. Після доповіді мічмана, короткий наказ:
– «Вам доручається розстріл ведмедя. Виконати через дві години. В вашому розпорядженні єфрейтор Кацманов».
Занімів мічман Іван. Вимовити нічого не міг. Піт пройняв. Ледве видавив з себе:
- «Як же це… за що…».
- «Накази не обговорюються. Це погоджено з керівництвом загону. Там зазначено вашу кандидатуру для виконання рішення. Вільні. Виконуйте».
Приголомшений мічман навіть установленим «єсть» не відповів начальнику. Очманілий вийшов на вулицю. Там вже його піджидав бадьорий єфрейтор Кацманов. Єфрейтор відразу-же нав’язав мічману показ місця страти й спитав про зброю, яку для цього йому потрібна. Пошкудував Іван в цю мить, що при ньому не було ніякої зброї, хоча він мав право на ношення револьвера – розстріляв би цього єфрейтора на місці. А єфрейтор зацокотів:
- «Товаришу мічман, а правда, що ведмеже м'ясо засоленим є смачним. А ще кажуть, з нього котлети ласота – це ж ще молоде м'ясо? І жовчний міхур, як лікарський засіб, у ведмедя дуже цінний ».
- «Замовкни !!!» - крізь зуби процідив Іван, але Кацманов не вгамовувався.
- «У нас є слідопит, він сибірський мисливець. Він зможе освіжувати ведмедика. І з поварами я домовився».
Підійшли до запланованого Кацмановим ешафота. То був вкопаний стовп. В голові Івана весь час крутилися недобрі думки. Він моторошно шукав вихід з цієї ситуації. А чорні думки все лізли – чи не постріляти цих катів?
- «А яма для поховання де?» - знову процідив мічман.
- «А навіщо яма ми його на прихід візьмемо. А шкура буде добрим трофеєм для начальника застави. А от яму тут важко копати, суцільне каміння в землі».
- «Виконувати! – вже рявкнув мічман.
Єфрейтор по інерції сказав – «Єсть». Крутнувся і десь побіг. Мабуть скаржитись начальнику застави.
До мічмана підійшов помічник начальника застави. Й мовчав… Мічман запитав його за що Уруссю приговорено до розстрілу. Той коротко зі значним східним акцентом розповів. Що ще позаминулої ночі Урусся (яку часто звали й А_рус_Я) сильно поранила їх передову службову собаку – Ара. Знав того Ара мічман – німецьку вівчарку, але зі східним розрізом очей й басмачеським оскалом. То був, дійсно, злий до порушників кордону пес. Але він міг кинутись не передбачено й на мирного дехканина, що був не у військовій формі. І про це знали всі. Спитав про це мічман й лейтенанта. Той відповів, що при ньому цього не було, а от Ар недавно допоміг спіймати порушника кордону, правда місцевого дехканина, що ходив до Ірану за чаєм.
- «А якщо Ар Вас покусає, товаришу лейтенант? – спитав мічман.
- «Така не може бить» - емоційно відповів помічник самого начальника застави.
Як у воду дивився мічман. По квітневій весні до помічника застави приїхала на мешкання у офіцерських будинках його родина – мама, жінка й двоє маленьких синів. На другий же день їх заїзду Ар сильно покусав обох синків лейтенанта. Добро, що він сам був неподалеку й прибіг на дитячий лемент. Звісно, лейтенант тут же пристрілив того пса… й одержав у той же день догану від начальника застави та сувору догану із занесенням у картку за партійною лінєю.
А в голові Івана метушня думок. Чому саме йому доручили розстріл. У загоні ще може хтось підкинув таку ідею зі злості за його прив’язаність до Аруссі, а в окрузі – там же її хресний, що добре знав мічмана Івана, як чесного, але принципового, як мисливця… і як снайпера…
Чомусь згадалось Йвану розповідь побратима старшого матроса Петра від його діда козака. Про те як стрілялись два знатних старшини Війська Січі Запорозької - старий полковник Сидір Білий й молодий кошовий осавул Антін Головатий. Повертались пониклі козаки з Петербургу після невдалої місії. Вони приїхали на перемови до цариці Катерини ІІ, щоб одержати вільності на землі Запорозькі, а їх навіть не запросили нібито на колективну думу щодо їх пропозицій де, навпаки, підтвердили загад Потьомкіна й рішення Катерини про повну ліквідацію Запорозької Січі. І от вже за Черніговом, коли їм достовірно стало відомо, що Січ розтрощена, частина козаків відійшли аж за Дунай на бусурманські землі (і із згоди османських владик!), кошового отамана Калниша полонили, у кайданах кудись забрали москалі - вони за старим козацьким звичаєм вирішили кінчити своє життя на цьому вже чорному світі. Самостріл не практикувався в козачій практиці. Стали вони один проти одного, приставили до серця побратим побратиму пістолі зі одведеними курками й старий Сидір загодився читати молитву. По слову «Амінь», мали бути натиснуті цингелі. А от Антін каже:
- «Батьку! От ми поляжемо тут. Ніхто й не поховає. Ворони лиш поклюють нас. І ніхто не буде знати правду про Велику Зраду Нечеси-Потьомкіна й не німої Катерини».
Опустив пістоль старий полковник.
- «Ти слушно мовиш, брате, й справедливо. Повоюємо ще, синку»…
Підійшов до мічмана рядовий, якого він тоді не знав. Представився (то був той сибіряк, про якого ляскотів єфрейтор), чуйно сказав, що ведмедя все рівно вб’ють, така людська звичка, хоча й гріх це. Попросив допомоги в спротиві його й багатьох інших в свіжуванні застріленої Уруссі, треба щоб поховали Уруссю. Не відповів Іван тому совісному рядовику. Спитав лиш де Урусся.
Побрів мічман до собачого вольєру. Всі пси, що зазвичай радісно зустрічали Івана, були похнюплені, опускали очі. Підійшов до останньої клітки де лежав забинтований Ар. Той злісно зиркнув на Івана, оскалився, але теж опустив очі…
І побрів Іван до кам’яного хліва, де в канделах з ланцюгами на всіх ногах лежала Арусся. Понурою була й вона. Але, журними очима, в яких віддзеркалювалось небо, уважно дивилась в теж каштанові очі Івана. Відчув Іван сльози в свої очах… і побачив зворотну сльозу в лівому оці Аруссі… і кивнула Арусся Івану своєю величною головою, привіталась і змахнула ту свою сльозу… опустив очі долу Іван… й побрів від неї…
В голові роїлось, душу хтось шкрябав тупим ножем, а Іван брів далі. Підійшов до ешафота. Там четверо прикордонників вже копали яму, а єфрейтор Кацманов стояв осторонь.
- «Чого не копаєш…{триповерховий російський мат}» - визвірився на Кацманова мічман. Той з переляку схопився за лопату й теж почав копирсати яму.
Згадалась Івану Батьківщина. Довелось йому, й не раз, відрубувати голову півню чи безмозгій курці або гусці на довбні, на якій рубалися дрова. Бачив ту кров фонтаном, відчував останній трепет її тіла. Але то було все звичаєве право - вбивати. Було йому болісно й не зрозуміло до кінця в звичках селян щодо домашніх поросят. Що все життя, за часто, ніжно обзивались хазяйкою й наділялись ласкою. А, коли приходила, зрілість тій свині й вона мирно рохкала, й загравала з господаркою, та її підганяла віничком до колія. І той спокійно совав тій свині довгу швайку під ліву ногу. А якщо не вмів попасти в серце з першого разу то довго талапався при її несамовитому вереску… Але ж ведмідь не свиня… А хто ж … тварина ж, як і людина, що є теж… м’ясоїдом…
Назначений час розстрілу підійшов. Мічман прийняв рішення. Він пішов до збройниці. Там були різні трилінійки Мосіна. Був вже й новітній карабін, й снайперська гвинтівка. Але була одна (а він її випробував з хресним командиром Уруссі) рідкісна трилінійка Мосіна модернізації Холодковського. Та гвинтівка йому тоді сподобалася, була прикладистою й міткою. Взяв її. Зарядив повний магазин, хоча сержанту, що видавав зброю була команда від начальника застави лише на два набої. Сержант бачив це, але «закрив очі». Час зупинився для Івана. Підійшов до ешафоту. Там уже стояла прив’язана цепами до стовпа Урусся. Вела вона себе дуже спокійно. Коли підійшов Іван, вона знов величаво кивнула йому... підняла праву на ланцюгу лапу й прикрила нею праве око. Іван все це дуже чітко бачив. Сльози в не прикритому оці Аруссі, що спокійно й журливо ще споглядало світ - не було. Арусся ще раз кивнула, мовби запросила його на ЇЇ саможертву цьому злісному світі Зла. Іван звично скинув до плеча гвинтівку й не цілячись нажав спусковий гачок. Пуля ввійшла в відкрите для пострілу око. Й, коли вже мертва, осідала Урусся пролунав другий постріл… в її жовчний міхур… Іван спокійно (ззовні) підійшов до помічника начальника застави (начальника застави на екзекуції – не було) подивився в його теж каштанові але розкосі очі… й здав знаряддя вбивства…
Кволий мічман побрів за межі застави до каменя біля річки. На тому боці річки виднілися гори... гори Ірану. Усівся Іван на камінь і з пустою головою й очима, що нічого не бачили став споглядати за кордон… до самого ранку, поки сонце не зійшло. Правда, лише один раз до нього підходили із застави. Підійшов сержант, мовчки поставив перед мічманом флягу зі спиртом. Вернувся Іван на заставу вдосвіта. Здав пусту флягу…був зовсім тверезий. Лиш сержант помітив, що у чорнявого 22-річного хлопця були вже сивими скроні…

Изображение


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перко
СообщениеДобавлено: Чт сен 01, 2011 2:26 pm 
Не в сети
Следопыт
Следопыт
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Пн мар 14, 2005 11:48 am
Сообщения: 9489
Изображения: 2
Откуда: Клуб "Охота и Рыбалка" г.Днепр
"Зацепила" не сама история рассказа, а одно предложение
Цитата:
Хоча, що таке хазар, де й коли був той Хазарський каганат – ні Іван, ні Петро не знали. З шкільною із_Торією того не проходили.
.

Мы по тому-же предмету такого тоже не проходили.
Со школы помнится только "Как ныне сбирается вещий Олег отмстить неразумным хозарам" Пушкина.
Вот и все. И все хазары.
А ведь мощнейшее государство было. Государство - пират, разбойник и работорговец.
И двоюродный внук описанного Пушкиным Олега, Святослав, это государство "прикончил".
Изображение
И если Олега, Игоря как-то тот предмет упоминал, то о Великом Воине славян ни слова...

_________________
"Мы рвём — и не найти концов.
Не выдаст чёрт — не съест свинья.
Мы сыновья своих отцов,
Но блудные мы сыновья."
В.С. Высоцкий

Изображение


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перко
СообщениеДобавлено: Пт сен 02, 2011 7:44 am 
Не в сети
Следопыт
Следопыт
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Чт мар 01, 2007 4:33 pm
Сообщения: 32449
Изображения: 2
Откуда: г.Киев Клуб "Охота и Рыбалка"
Таки да, о том что хазары евреи мы не знали, а почему? :nez-nayu:

_________________
С уважением, Фрай.
-----------------------------------------------

Хочешь изменить мир - начни с себя.

"Если вдруг вы стали для кого-то плохим, значит много хорошего было сделано для этого человека"
Л.Толстой


Вернуться к началу
 Профиль Персональный альбом  
 
 Заголовок сообщения: Re: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перко
СообщениеДобавлено: Пт сен 16, 2011 8:18 am 
Не в сети
Следопыт
Следопыт
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Пн мар 14, 2005 11:48 am
Сообщения: 9489
Изображения: 2
Откуда: Клуб "Охота и Рыбалка" г.Днепр
Вань, я не к этому.
Почему в учебнике истории о Эгипте, Греции, Риме и Персии по 10-15 страниц, а об истории наших территорий пару? Имею ввиду до и после н.э.
Хотя, понятие "наша эра" тоже появилось благодаря Петру-1. Введенный им 1700 год был до этого 7208 годом. Кто-то ж эти 5508 лет cчитал! Дикие необразованные славяне-варвары?
Кстати, тот же Петр сжег родовые книги. И появились "не помнящие родства". И своей истории...

Я уже это писал когда-то в размышлизмах. Стерли.

_________________
"Мы рвём — и не найти концов.
Не выдаст чёрт — не съест свинья.
Мы сыновья своих отцов,
Но блудные мы сыновья."
В.С. Высоцкий

Изображение


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перко
СообщениеДобавлено: Пн дек 19, 2011 4:35 pm 
Не в сети
Новичок
Новичок
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Пн окт 10, 2011 6:09 pm
Сообщения: 164
Откуда: Мариуполь
Fray писал(а):
Таки да, о том что хазары евреи мы не знали, а почему? :nez-nayu:

Иван Петрович, хазары по национальности не евреи, но главенствующей религией у них действительно был иудаизм и читали хазарские коганы пятикнижие торы на аромейском языке,- это факт :a_g_a: .Вот священники их те действительно были евреи, так как священнодействовать в иудаизме, во всяком случае в те времена могли только дети колена Левитова (одного тз 12-ти израилевых родословных колен, основанных 12-тью сыновьями Иакова)


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 26 ]  На страницу Пред.  1, 2

Часовой пояс: UTC + 2 часа


Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 2


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете добавлять вложения

Перейти:  



Ознакомьтесь с правилами нашего форума!


Все права на материалы, размещенные на форуме, охраняются в соответствии с законодательством Украины.
Полная или частичная перепечатка материалов допускается только с письменного разрешения администрации сайта.
Связаться с администрацией можно по адресу:
mail@ohota-ribalka.com.ua
Rambler's Top100 Rated by MyTOP HUNFI TOP100 пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ-
пїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ (пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ), пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ (пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ)
пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ VVV.RU .::пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅЛ‹ :: Top 100 ::.
Locations of visitors to this page
Powered by phpBB © 2000, 2002, 2005, 2007 phpBB Group
Русская поддержка phpBB