Перше полювання В моїх спогадах дитинства завжди першим є і, мабуть, буде завжди дід по матері моїй – Андрій козацького роду Дацків. Це тому, що моє все дитинство було в його довкіллі, вже старого, сивого бородою й чубком на потилиці, але дуже міцного в руках. Вмів практично (зі знаємого мною на той час побуту) все робити й виготовляти своїми міцними й вправними руками: кінні сани, дім, бочку, дубові шафу чи мисник з різьбою, кам’яну чи цегляну піч і таке інше. Жив на відлюдній вулиці (колишній родовий хутір). До
Великого
Жовтневого
Перевороту мав (володів) десять десятин орної землі та десять десятин Чагаринського лісу. Перед Голодомором на початку глобального „розкуркулювання” втік до Москви (тому й лишився живий і спас сім’ю від висилки до Сибіру), будував метро, назване ще при ньому на честь земляка, але з каганського племені (кодли) древньої Хазарії. Вернувся в розорене і „обрізане” „колгоспом” обійстя, допрацьовував до мізерної пенсії в колгоспній «стельмашні». До кінця свого життя (а вмер коли йому було біля восьми десятків – від старих ран) завжди щось робив: щось комусь вистругати, сплести кошик, зробити інструмент (особливо столярний), відремонтувати старинні часи.... Коли їв, на столі завжди ставилась бабою Яриною напівштоф самогонної настойки полину. Перед їдою завжди випивав одну гранчасту стопку для апетиту і щоб «очі не западали і все бачили». Читав деколи ті, що йому попадали від мого батька газети (в більшості це - „Правда”) і часто Біблію - мовчки, або з широкими коментаріями (своїми тлумаченнями!) на вечорницях стареньких дідків і бабок, що сходились з довкілля, і які ще могли дотьопати на ті вечорниці, а їх ставало все менше і менше... Все і до кінця свого віку читав без окулярів, мав тільки лупу, з якою щось інколи ретельно вивчав у тій старовинній Біблії. Біблія (та!), на жаль, серед моїх близьких не збереглася. На слух його читань запам’ятав тільки те, що та Біблія була написана не церковною мовою, яку я й зараз на слух не розпізнаю (не розумію дослівно!), а якоюсь старослов’янською мовою – співочою, речитативною й глибоко (генетично) зрозумілою - рідною мовою.
Були в діда Андрія і «застільні» посиденьки із такими ж старими, як він, товаришами (чи може й побратимами по духу?). На жаль дуже рідко – бо мені вони були, чомусь, лоскотливо бажаними. За стіл, як правило, правив оцупок товстенного кряжа від озимка дуба на зеленому подвір’ї біля гарно вимуруваної призьби старої стодоли, або (під час дощу) навкіл великого оцупка ясеневого кряжу в напіввідкритій частині стодоли. Такий природний «робочий» стіл застелявся бабою Яриною самотканою святковою (різнобарвною) скатертиною. На ньому завжди був традиційно виставленими: уже штоф, і не полинної, а якоїсь іншої настойки чи запіканки, городньою зеленню, салом і копченим в димарі хати м’ясом та пахучим з печі хлібом.
Серед частих гостьових побратимів діда пам’ятаю: діда Майсона (моряка, що вижив з безславної російсько-японської війни і виплив з потопленого в бою крейсера „Варяг”), який мешкав не подалеку (в пониззі родового Дацків прапрадідівського хутора) і дальнього, більш рідкого гостя (з древнього Браїлова) - зрусілого німця Кльоста Кельта, (чи може й родом із слов’янського племені верінгів-ободритів древнього Прилаб’я ).
За столом-поляною велись довгі неквапні розмови-роздуми з яких я мало що розумів. Запам’ятав тільки деякі спогади (і спір дідів) по темам які мені навіювались уже трохи відомими подіями з шкільної історії, а потім із деяких моїх читань. А саме: про кошового отамана Сірка, який мав недалеко від нас родовий хутір над річкою Мурафою; про сотенного отамана Юшка з нашого сотенного села і заїзних до сотні отаманів Кривоноса, Дорошенко, Богуна, Северина Наливайко, Кальника (козака Кальницького полку, який взяв собі необачно лядську фамілію – Кальнишевський); а також, польських магнатів довкілля – Потоцького, Северина Орловського, Собанських, Ржевусських; й місцевих історично-народних чи то гайдамаків, як наприклад: Кармелюка, чи бандюків, як наприклад: Котовського, а також, близького родича діда Андрія – Каленика. Дискусії дідів про цих характерників мені тезисною канвою запам’ятались і їх осмислення тепер як текст, як достовірну інформацію, використовую в своїх аналітиках. Довге застілля завжди закінчувалось тихими піснями-літіями (жаль слів не записував ?!). Слова й думи із багатьох тих літій, а короткі пісні дід Андрій називав «патами» я й не чув більше ніде і ніколи.
Деколи, після застілля відбувались і якісь професійні „конкурси”. Наприклад, шпурляння дідом Кльостом в ціль теслярської сокири. Один раз був свідкам вправ мого діда Андрія. Він клав на пень руку, відтягав (відокремлював) спочатку мізинець лівої руки та й з розмаху вганяв в пень (в створену щілину долоні руки) бардаш (столярна сокира з довгими кривими лезом та й кривою ручкою), потім відокремлював черговий (безіменний) палець, знов замах та удар... і так дальше - чотири рази за один цикл, а потім і знову. Я, один раз в житті, пробував повторити цю вправу. Тільки сокирка у мене була маленька і рівна (туристська сокирка). Ще , правда, це було на дачі в день мого дня народження (всього 44 роки мені тоді стало) і тоді було прийнято „на груди” хороша (доросла!) порції коньяку. Перший та другий рази бабахнув сокиркою точно і удатно, а на третьому змаху – розпанахав собі на двоє, та ще й до того сусідній, вказівний палець. Зашили палець по скорій, але він зрісся добре – проблем поки-що не має.
Привнесли мені товариші діда й незгасимо-нестерпну жагу (на всьому протязі подальшого мого подальшого життя) до триєдиного і основного для мене тепер природного інстинкту –
«охота – мисливство – полювання». Було це в перший раз моєї мисливської (і насиченої потім!) бувальщини, коли мені було одинадцять-дванадцять років.
Пізньою осінню, надвечір, по заморозку і пороші прийшов дід Майсон (що був на той час героєм місцевого епосу, як виживший матрос з самого «Варяга», хоч і злиденний, але активно підтримуючий «більшовиків») з запиленою, але як він казав, що ще дуже бойовою кременевою рушницею, торбинкою з порохівницею і мішечком шроту. Промовив тоді він діду Андрію (щоб чула й бабця Ярина!): - «Жаль - щоб добро пропадало, щоб порох добрий відсирів. Треба ж його в лад використати. Тим більше, що заячі рукавиці на зиму і в мене, і в тебе Андрію вже на ладан дихають».
А дальше він діду запально, з відповідною жестикуляцією розповів. Що вислідив в недалекому полі (мабуть з печі з допомогою його служивої гордості – морського дебелого бінокля?) гарного здоровенного лиса, а зайців мов є тепер в ближньому полі, взагалі - „море”. Пішим ходом від жиру бродять й зашпортуються довкіл наших хат ж на кожному кроці. Що, треба ж бо йти в скирту, в нічну засідку, бо пороша скоро закінчиться, а ніч же стане й буде місячна. Що, вполюємо ж до півночі, ще й успіємо дома заночувати. Бабця Ярина побурчала, побурчала, але торбину харчів злагодила, вклавши туди (сам бачив!) наполовину заповнений напівштоф дідової настойки. Впросився й я на таку заманливу експедицію, бо й мені сильно закортіло.
Охота ж! Та й лисячі рукавиці треба ж було відпрацювати. Й дідам, що ходили вже шморгаючи, здобутки ж можуть бути завеликі, треба ж якось помогти їм дотягти ті великі здобичі до дому. Бабка відпустила й мене - з умовою, що я візьму дідів старий вовчий кожух. Прийшлось погодитись, хоч я і знав вагу того претяжкого кожуха.
Додибали до скирти. Зайців не чули й не бачили. Замаскувались в соломі. Діди влаштували столик, дали й мені шматок хліба з домашньою ковбасою. Після мого перекусу влаштували мене з завітряного краю скирти. Напомпували заряд в рушницю, зробили ложе під рушницю та призначили мене вартовим по рушниці, провівши, звісно, інструктаж й провіривши мою вишколеність при тому. Та й загодились самі вечеряти. Витягнутий напівштоф уже чомусь був повнесенький – сам бачив. Чаркнули по одній (звісно без мене?!), швиденько й по другій..., погомоніли тишком, і... почали співоче хропака давити. Вартовий же я… і назначений «днювальний» ж у них є.
Я маневр дідів пойняв, влаштувався зручно, провірив через влаштований мушкою приціл мушкета весь сектор полювання. Почав вираховувати – звідки ж появиться той хитромудрий лис... і задрімав.
Скільки часу дрімав – не знаю. Відкрив очі, глянув в напрямку мушки, а там щось, прямо на мушці - здоровенне, темне й на хорошому місячному фоні припорошеної снігом землі. Не забарюючись відразу й нажав курок. Гримонуло. Мене кудись відкинуло в бік, задзвеніло в вухах, а ще й котрийсь з дідів, чомусь, (мабуть спросоння ?!) звалився на мене. Поки повилазили один з під іншого із соломи скирти, я й забув в яку сторону пальнув. В вухах ще дзвеніло - та й в обох і сильно. Успів, все ж таки, загадати звісне й млосне бажання.
Із під копни нічого здобутого видно не було – скрізь проявлялись тільки якісь горбки. Недовгий піший обхід сектору можливого мого стріляння дав таки результат – і ще й який!!! Здоровенний лис навзнак лежав за невеличкою копичкою соломи. Діди зраділи більше мене, і зразу ж пообіцяли пошити мені не одну, а дві пари рукавиць. Обіцянка була, звісно, виконана.
А я, після такої пригоди, став заядлим мисливцем на все життя, багато, на цей час, маю і здобутків, і трофеїв полювання. Але добичі - „лиса”, хоч і прицільно стріляв по них не раз, довго не було - десь із років двадцять після описаної охотної вдачі.
Пройшов дід Андрій й військову кавалерійську службу в Царській Росії, й русько-японську війну – з відзнаками та нагородами (два „Георгіївських Хрести”). Але про це на старості, навіть разом із товаришем, бувшим матросом й, що виплив з затопленого японцями крейсера „Варяг”, дідом Майсоном – не любив ділитись спогадами. Тому й я опущу його бойові подвиги, що в його в спогадах не часто оповідалися. А от його мисливські байки попробую ще переспівати…