Форум ОХОТА и РЫБАЛКА

Все об ОХОТЕ и РЫБАЛКЕ
Текущее время: Пт окт 19, 2018 12:01 am



Часовой пояс: UTC + 2 часа






Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 26 ]  На страницу 1, 2  След.
Автор Сообщение
 Заголовок сообщения: "Тундра". Віктор Перконос.
СообщениеДобавлено: Сб июн 11, 2011 10:33 am 
Не в сети
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср май 25, 2011 8:26 am
Сообщения: 30
Изображение

Тундра.

Йшов собі звичайно по чукотській тундрі з рушницею на перевис. Йшов уже довго – години три, тобто уже був на віддалі від людей (прикордонної застави) десь за десять кілометрів.
В цей день (а на Чукотці літом сонячний день і темним вечором ніколи не кінчається!) по службовій роботі була вільна часина – вирішив розвіятись, пополювати.
Йшов по основному напрямку - «на материк, на материк - на південь». Обходив явно заболочені місцини, де можливо й гулькнути з бульками. Обходив зустрічні озерця – а раптом дичину зустріну. Тундра майоріла різнобарв’ям. Інколи злітали з озер і озерець різні по мисливській добичній класифікації качки. Декілька раз і стріляв на удачу. Вже був й узяток - молодий північний селезень. Ще би парочку ?!
Й, все ж, надумав вертатись – уже ж і з не с пустими ж руками. В останнє вирішив обійти найближче чергове озеро, яке було і в заростях на воді, і обчеркнете по берегам рельєфними невеликими пагорбами з пісковим виходами. Посередині озера плавала велика північна качка - гагара. На східній частині озера був закривлений пагорб, кінець якого якраз і був вказівником дороги назад, на океан: на північ - до південного узбережжя Північного льодовитого океану, де й є моя теперішня тимчасова домівка - прикордонна застава. Обійшов уже майже все озеро та, як лоскотливо надіялось, стріляв – та нічого нового не добув. Рухався по-мисливськи, застережним кроком уже по східній чистині кривого пагорба ....
До цього часу - знав, що літня тундра крім своєї мовчазної (до болю в вухах) ворожбовитої краси: безмежних і «неземних» просторів з непорушеним людиною довкіллям; жива різнобарвна і випукло ландшафтна твердиня землі; голубі і темно-блакитні (з зеленим відблиском) водяні вкраплення озерець і озер; срібні буркотливі струмки, а над всім цим «тяжке» й «низьке», але безкрайнє небо з динамічно рухливими стіжками хмар й хмарок, вершини яких завжди повернуті донизу, й вітер, вітер, вітер... - має й підступні (для пішого «дурня») утвореннями природи. Це й постійно заболочена (але зверху в привабливому різноцвітті) поверхня, по якій треба завжди сторожко ступати аби не гулькнути намочивши ноги; відсутність (із-за трясовин і заболочених місцин, озерець, струмків) прямих стежок і , тим більше, доріг. Дороги проточині в тундрі з бог його знає якою метою військовими всюдиходами не заживали на тілі тундри десятки років, а для пішохода літом – грузьке болото по коліно. Мережа малих струмків, що можуть несподівано закінчуватись, або стрімко впадати в якесь водоймище (ще й велике!) – також затрудняла хід й збільшувало шлях кожного пішого мандрівця, навіть крокуючого до добре видного в переді і ще й бажаного орієнтиру - чи переходу, ускладнювало географічну орієнтацію походу (легко можна було блукати сторожко й на невеликій площині бажаного напрямку!). Знав я й про таке, хоча й малоймовірне, але все ж існуюче в безмежній тундрі природне утворення як «лінза» (сочка).
Починаючи з тундрової весни (травень, червень місяць) вже не заходяче за обрій сонце знаходило собі в пустелі тундри фізично обумовлені крапко-пункти. Захований прикриттям (рідким мохом) лід (тундра – це ж вічна мерзлота!) може при відтаюванні прийняти форму лінзи того, чи іншого діаметру. Лінза зі своєї внутрішньої сторони тепер за рахунок оптично концентрованої світлової (теплової) енергії день за днем організовувала глибинне розморожування маленької ділянки вічної мерзлоти, тобто створювала сочку (синонімне слово українського словника для технічного терміну «лінза» - тепер південного краю, а колись - по мові й великої України-Руси!) талих вод. З часом, під площиною весь час зберігаємої природою льодової лінзи утворюється й невпинно поглиблюється повітряний отвір, який може сягати вглибину, за свідченнями старожилів тундри, і кількох (а деколи й за десяток!) метрів. Тобто утворюється такий собі тунель-пастка - кряж для довірливих подорожників. Або ж це виготовлені природою (Дажбогом Тундри) геологічні шурфи для показу сучасним прийдешнім дійсного материка їх пра-культури?
Я, звісно, знав про таке малоймовірне, але можливе природне утворення. Але, на час цієї мисливської експедиції я цю напасть десь підсвідомо ігнорував в своєму хоч і сторожкому мисливському переміщенні, але ж для організації і реалізації лоскотливого хотіння щось ще вполювати. І ось лечу в тартари....

Изображение

Політ був не довгий - але болючий. Результат, слава богу – не дуже тверде приземлення («на материк»). Ще й, слава богу, приземлився я не носом, а «класично» - на свій п’ятий «пункт». Над головою уже не безкрайнє небо, а невеличкий світлий п’ятачок на чорному..., чорному фоні. Встав на ноги. Голова, руки, ноги (та інше!) в цілості – руки й ноги ще функціонують. Але ж довкіл мене і вертикально вверх, в декілька моїх ростів – ослизла, тверда, що сочиться , кам’яно-глиняна стіна, тобто я на дні овально-круглої труби (чи тунелю-кряжу?) діаметром десь біля одного-півтора метра.
Що робити? Звісно, вибиратись (вилазити) до сонця і ... вітру, в прямому і переносному тлумаченні. Не забарюючись, обережно з допомогою рук і техніки створення опор ногами, поліз до верху. Вдалось пролізти метра півтора-два, і ... знову, з шурхотом, вниз - до початкової стартової площадки кряжа тунелю знесіння.
Почав себе оглядати детальніше і... думати (!). Рушниці не має – якось, мабуть, залишилась зверху, на поверхні. Є бойовий ніж в піхвах на поясі. Є мисливський трофей – теж пристебнутий і вже трохи поскубаний внутрішньою поверхню кряжу. В карманах: сіль, сірники, сигнальна ракета під калібр рушниці, маленька аптечка - я ж, все таки, офіцер і, при тому, з особливого призначення спеціального загону прикордонних військ СРСР, та й командирований з самої Москви.... А, все ж, визвати на допомогу (при всьому конфузі - але ж ЧП і аварійність обставин) ніяк не можу. Будуть, безумовно, шукати, але почнуть тільки через годин двадцять, і чи найдуть взагалі? Радіус пошуку великий, а тундра же швидко «затягує» слід людини, та й мою «схованку» запримітити з землі нелегко, а з «вертушки» – тим більше.
О тож, - треба лізти вверх, самому виплутуватись з халепи молодого (тільки біля трьох років - як офіцер) «спецназівця». Є ж ніж бойовий, трохи знаю техніку скелелазіння, а, головне, ще ж рано себе ховати хоч й на корінному материку «нації», ще ж нічого не досяг в житті.
Далі: я ліз, а сочка мене раз за разом повертала на «старт» - до материка ?! Успіх тільки в тому, що після кожної спроби вирватися на волю мій шлях на верх скорочувався на декілька сантиметрів (за рахунок осипу ослизлої стіни) та створювались і, все таки, залишались цілими окремі видовбані мною опори-східці, що додавало трохи оптимізму в моєму аналізі і плануванні наступної спроби звільнення з пастки.
Все таки я виліз, пастка-сочка випустила мене на мою удавану волю. І, як потому з’ясувалось, звільнення відбулось після почті трьох діб, а я став сивий, але залишився тим же дурнем (як показало моє послідуюче блукачне життя !?).
Можу чесно відмітити, що за весь час вимушеного заточення панічного страху в мене - не було. Періодично жував обскубаний і підсолений мисливський трофей, пив воду (тунель же був не в південній пустелі – постійно сочився!), а чи спав – не можу відтворити в спогадах.
В перервах між вилазним вимушено-черговим «муштруванням» техніки скелелазіння, мабуть, і дрімав. А основне те, що залишилось на все життя закарбованим в моїй довгостроковій пам’яті, в цей проміжок часу - те, що в той час звідкись хвилями накочувались: роздуми про моє минуле життя і, чомусь, болісні питання про буття і рацію життя – мого попереднього і взагалі життя-буття в історичному космосі людини. Думаю, що за час перебування у примусовій природній пастці в моїй свідомості пройшов процес знесення нанесених минулим буттям цінностей моїх знань і добутої взагалі інформації про рацію індивідуального життя і культури теперішньої цивілізації людства (як помилково названо російською – «человека»). Ні на одне з питань мого внутрішнього „Я” про рацію життя тоді (у лоні пастки) за чесною логікою «душі» я не зміг відповісти. На багато з болісних питань (умовно - з «сочки»): де взявся, чому народився?; для кого (чого) живемо?; що нам потрібно при житті?; чому шлях життя широкий а лінія (доріжка) вузька і крива? й таке інше - не можу відповісти (хоч би й дискусійне) й тепер - переживши матеріальні злидні і відносний достаток, соціальні потрясіння в рідній до болю ненці-країні і світі (не миру!) в цілому, інтимні радості, біль утрат (фізичних і духовних) близьких по крові чи по духу; нові здобутки і знецінення попередніх псевдознань.
З тих пір багато сплинуло часу мирського життя та природного: весняного квітіння слив та вишні; літнього буйства плоті і природи; осіннього багрянцю; зимньої холодної хуги ( із івриту - „зузмана” ). Час собі спливає - нові знання ще млосно бажанні, хоч і періодично затягують вони в тундрову пустелю смутку й розчарувань; прийшла, хоч і запізно, національна і етнічна свідомість.
Вирішив письмово поділитися з Вами - тими хто зможе прочитати ці мої письмові спогади і спонтанні аналітичні роздуми на їх базі, уже давно сивого, але ще студента. Своїми реальними й надуманими (віртуальними) спогадами, філософськими казками, у_Родовими думками.
Дай Боже волі і терпіння донести задумки до письменних рис, зарубок і реперних міток (зазначок) хоч би до близьких і рідних моїх !!!.


Изображение


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: "Тундра". Віктор Перконос.
СообщениеДобавлено: Пн июн 13, 2011 6:16 pm 
Не в сети
Специалист
Специалист
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Вт авг 09, 2005 2:07 pm
Сообщения: 4414
Изображения: 0
Откуда: г.Киев Клуб "Охота и Рыбалка"
Читав, малював подальшу сюжетну лінію на зустріч з ведмедиком.. а тут оп і "пастка в сочці"
Три доби і сива молода людина...
Віктор Іванович, а за чарчиною Ви і не оповідали нам про такий життєвий казус :sh_ok:
Думаю що це не останнє оповідання, очікуємо на наступні :mi_ga_et:
Дуже сподобалось.

_________________
Желаю чтобы Все....


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перконос.
СообщениеДобавлено: Вс июн 19, 2011 9:52 pm 
Не в сети
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср май 25, 2011 8:26 am
Сообщения: 30
Тайгова ночівля.

Изображение

Слідуючим ранком встали запізно. На дворі морозно, але батько сонце вже блискотів та вигравав по весняному. Знову мисливське-облікова робота. Петро по просьбі Зіновія Власовича показував йому десь в напрямку гирла річки Колумбе природний солончак. Василь визвався на ту солончакову експедицію. Я ж напросився на самостійний похід до Лугового хребта – основного Петрового місця ловчого мисливства на соболів. Запросив й дозвіл на самостійну тайгову ночівлю – хотів провірити себе й в цьому. Получив добро. Змалював собі з топографічної карти схему маршруту з точною відміткою річечок й поточків, які в цьому регіоні зачинались та текли по різним напрямкам – одні з півдня на північ, інші з півночі на південь, були й такі, що текли зі сходу на захід та з заходу на схід. Були в цьому регіоні й добрі висотні орієнтири: гора Бугор, гора Кругла й ще одна (що не збереглась в моїх нотатках по іменуванні). Всі вказані гори були за 1000 метрів (гора Бугор – 1282 метри), тоді коли решта бородатих лісом сопок регіону мали не більше як 600-800 метрів.
Зібрався й почав вирушати. Лайка Лефа забігала погавкуючи між мною та Зіновієм Власовичем, поки той філософськи не відмітив: - «Хохляцькі козаки воюють самотужки». Мені й Лефі, думаю, прийшлось прийняти до виконання таку «глибоку» думку. Тож рушив одинаком в запланованому напрямку.

Изображение

„По лісам, під пісню завірюхи,
Звіролов бродив на лижах....”

/ Лонгфелло, „Пісня про Гайавату” /

Від хижі верх в напрямку хребта йшла добра, хоч древня, мисливська тропа, ще й находжена Петром в своїх щоденних ловчих маршрутах. Йшлось споро - серед дерев, на сніговому покрові котрих, вигравало й мерехтіло золотими іскорками вже, все таки ж, весняне сонце. По тропі дійшов попід горою Круглою аж у підніжжя Лугового хребта. Дальше мисливська тропа роздвоювалась. Одна повертала назад і вже з іншої сторони гори Кругла спускалась аж до притоку річки Перевальна. А інша продовжувалась далі на південь, виходила в верхів’я та долину річечки Широка, що було аж за горою Бугор. Свіжих слідів звіра до розвилки тропи не зустрічав, а старі й по часу проходження, й намірам звіра ще не вмів «читати» так, як місцевий професіонал Петро чи закарпатський мій давнішній інструктор Штефан. Тому вирішив звернути перпендикулярно вліво й податись манівцями до притоків річки Веснянка, що в урочищі Медвежа гора. Не забаро примітив свіжі сліди соболя, та й дебелого. Вирішив тропити – спробувати й цю свою удачу. В азарті блудив слідом того соболя довго. Слід в черговий раз пропав. Обходив, шукаючи його продовження розлогу ялину, підняв голову вверх й... мельком побачив бусинки чорних очей на світлому фоні, що блиснули на заходяче за стіну сопок сонце. Почав вдивлятись й, все таки, примітив ховаючогось за стовбур соболя. Вирішив стріляти. І щоб не рискувати вистрілом з більш точного, але ж мілкого калібру пістоля, вирішив дати бій закритому перешкодою з гілок та стовбура ялини соболю своїм трудовим „калашом”. Зробив дві прицільних короткі черги. Й зверху, обтрушуючи сніг з гілок, прямо мені під ноги бабахнувся мертвий уже не ворог. Чорний красень, аж жаль стало його. Але ж цінне хутро для держави. Тільки тепер почав роздивлятись – бо дурень! Де я? В якомусь розпадку, але й потічків Весняної ще не зустрічав. Часу до темноти лишилось не багато, а треба ж ще готовити зимню тайгову ночівлю. Рішив ще трохи піти рівно на північ й, може повезе, попасти на один із потічків. Завантажений здобиччю, вибрався по крутогору на загривок бородатої сопки – добре, що лижі були справні - тайгові. А там - в переді, почув тихий шепіт води. Зрадів, це ж один із притоків Веснянки, але який - їх же чотири.

Изображение

На подальші роздуми часу вже не було. Спішно почав готовити морозну ночівлю. Знайшов не березі струмка дебелу (товстезну!) звалену ялину, що ще зберегла вже пожовклі свої шпильки. Дув вітер, тож легко вибрав підвітряну сторону тої колоди. Обчистив лапасті віти. Лижею, як лопатою, викопав вздовж колоди собі кімнату, довгою стінкою якої стала колода. Дві інші стіни влаштував із віття й снігу. Крівлю односкатну (нижча сторона вздовж зваленого стовбура) натягнув з куска брезенту (2 на 3 метри), що спеціально захватив з собою. Підлогу-ліжко влаштував із сухих жердин, які вклав на перекладень виготовлений із товстих галузок тієї ж вже підсохлої ялини, а зверху по жердинам вже влаштував ложе із обтрушених від снігу вже підсушених природою (з жовтими шпильками) лапатого пагілля. Хутко, бо вже сутеніло, розпалив вогнище на відкритій стороні, моєї вже, хижі. Й загодився мерщій заготовляти дрова, бо ніч темна буде ж довгою. Дрова шукав не з шпилькових, щоб не іскрили. Заготовив й з п’ять стовбурів довжиною біля двох метрів зі сухостійної берези й ясеня для організації ефективної в практиці зимових морозних ночівель – надьї. Раптово впала темнота. Небо було без зірок, тобто його затягнули суцільно хмари. Чи піде сніг, чи буде завірюха? Ніхто на це відповіді не давав, стало тривожно. Ще раз продивився заготовлені дрова й міцність споруди. Бо по вислову Дерсу Узали, зафіксованому В.Арсеньєвим – „Відпочивати не треба лінькувато!”
Темна ніч повністю накрила й мене, й мою споруду. Моїм нічним сонцем стала ватра. Загодився оббілювати здобич, готовити гарячу вечерю (вода зі струмка на чай була ж рядом) й ложе, що ще підсохло від ватри. Хутро соболя було якісне, мої дві пулі прошили тушку зі сторони грудини й вийшли одна через вже освітлену весною голову, а інша через шию. Влаштував на місці ватри вертикальну надью з двох самих товстих заготовлених стовбурів. Прослідив, щоб стовбури надьї почали горіти по всій довжині, повечеряв та й вклався на ложе в тиші ночі, що дзвеніла в вухах.
Спав дрімотно. Не далеке щось періодично шаруділо. Заспокоював себе, що це ніякі не вовки, а лише сусід борсук, якого вже стурбувала весна й цікавлять мої «покої» на його території. Десь опівночі прийшла сніжниця, що почала тишком робити заміть моєї оселі. Сніжниця перетворилась в хуртовину, яка гуділа, хоч по інший бік моєї хижки, але й почала підкидати снігові хмаринки й на надью (яка все ж справно працювала!) й трохи до мене. Тепло в хижі трималось нормальне, тож я не панікував – продовжував дрімати. Періодично добавляв верхні колоди надьї, що вже прогорали. Під час дрімоти бачив якісь тайгові відповідні сни. Хуга продовжувалась аж до ранку. Моя оселя стала вже барлогом – впору вже й лапу ссати.

Изображение

Ранком, коли вже й сонце мало зійти, віхола притихла, знову перетворилась в сніжницю, але вже сипала через своє сито густо й великі пластівці білого пуху. Оселю продовжувало засипати тою сніговійницею. Пробив дорогу до струмка, влаштував собі кріпкий чай («чефір») й почав міркувати – що ж далі робити? Чекати до кінця хуртовини, але ж це може й бути декілька суток. Будуть хвилюватись мої компаньйони. Й дозволена відпустка у мого командира Василя закінчувалась. Йти, але ж куди? Точного місця свого находження я не знав – десь на берегу одного з чотирьох поточків. А якщо я й в цьому помиляюсь, а сліди засипало геть – розпутати куди я заблукав не можливо? Сумніви переросли в тривогу, недалеку й від паніки. Ще й знав, що й удача, й біда одна не ходить та, що природа завжди безжалісно відноситься до своїх блудливих пасинків. А я вже багато нагрішив в цьому дальньому її закутку – пролив забагато, хоч й звіриної, але ж крові. Прийшли в голову й погляди співуна природи Лонгфелло:

„Ніколи чубатий шуліка
Не спускається в пустелі
Над пораненим бізоном
Без того, щоб на здобич
Й інший не спустився;
За другим ж в синім небі
В ту же хвилю з’явиться й третій,
Так, що в скорості від крил
Зібраної зграї
Навіть небо потемніє.

І біда одна не ходить;
Стережуть друг за другом біди;
Тільки-но із них одна насуне, -
Вслід за нею спішать інші,
Та, як птахи, в’ються, в’ються
Чорною зграєю над добичею,
Так, що й білий світ затьмариться
Від відчаю й скорботи...”

Изображение

Щоб не звалитись в повний відчай, я вирішив, все таки, не чекати примх метелиці, а брьохати до своїх. Треба ж здати цінне хутро на благо держави й, взагалі, там же веселіше. Сама коротка дорога, ніби на північ. Але так можна попасти на вимушене підкорення вершини гори. Тож вирішив рухатись строго на захід. З надією вийти на мисливську тропу, яку, можливо, й видно в цій заметілі, й може впізнаю, бо ж недавно нею проходив, хоч й в іншому її стані. Брьохати було трудно. Лижі, хоч й спасали, але на них налипали лишні пуди ще мокрого снігу. Приходилось часто їх шкрябати. Йшов з передихами довго. Але ще засвітла (по часам) хоч й в суцільному сірому мороку, що визивав й марево, наткнувся на замерзлу й засипану геть річку. По замальованим домашнім заготовкам це й була (повинна бути!) річка Широка, вздовж якої й проходила та мисливська тропа, з якої я почав свої блукання. Пішов по ній, навчився (біда всьому навчить!) помічати (відрізняти) я тропу й в цій сніговій ситуації. Тож брьохав вже спокійніше. Річка закінчилась в своєму верховинному початку, але тропа вивела не забаро до початку іншої вже рідної річки – Ловчого ключа, що й принесло повну віру в виборі й правильності мого шляху. Брьохав – довго, довго... , стало зовсім темно, бо знов прийшла ніч. Раптом скрізь темний морок спереду побачив якогось сірого звіра, вйокнуло й опустилось кудись вниз серце, схватився за автомат і ... почув знайомий й радісний гавкіт моєї «коханої» Лефи. Вона наскочила сходу (ледве не перевернула мене – лижі спасли) й лизнула мого захололого носа. А я й обняв її. Дальше брьохали вже вдвох. Лефі теж було трудно, але ж вона знала дорогу додому. Сніг раптом зовсім перестав падати. Не забаро й показалось ще повне козаче сонце. Прийшли до хижі, через димову трубу якої вискакували веселі іскри, й пахло бажаним димом. Ввалився я весь засніжений до оселі. Ніхто не спав. Я промовив, як нічого й не було,: - «Добрий вечір». Зіновій Власович мовчки потягнувся до речового кута, шморгнув (вже ним зав’язаним вузлом) шнурок торби, достав не розпочату пляшку, налив почті повний стакан й кивнув на нього мені. Як тільки я взявся за стакан, всі одночасно викрикнули: - „А мені!?”. Зіновій Власович, далі мовчки, розлив залишок по іншим кружкам й сказав: - «З почином, синок». Хоч про мою здобич, хутро з якої ще було в мішку й на дворі, він не знав. Потягнув я той стакан – й зразу, стало тепло й добре на душі. Ще довго гомоніли разом. На знак закінчення нами з Василем мисливської оказії й після врочистої здачі мною в казну держави цінного хутра, Зіновій Власович достав й другу пляшку... , а потім й третю... Бормотали про все по трохи, закінчили на політиці, бо Василь вдало привів роздуми ще не задовго після того вдалого перевороту більшовиків: «... марксизм-матеріалізм не повинен бути предметом віри, а тільки знання. Російський марксизм, як суміш знань та віри несе в собі при розвитку особистості - отруту, якою травляться й знання, й віра.» (Пришвін, 1928) . На тому й порішили.

Изображение


Последний раз редактировалось Урр Вт июн 28, 2011 12:40 pm, всего редактировалось 1 раз.

Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: Тайгові розповіді. Віктор Перконос.
СообщениеДобавлено: Пн июн 20, 2011 12:17 pm 
Не в сети
Специалист
Специалист
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср ноя 26, 2008 10:58 am
Сообщения: 4026
Изображения: 0
Откуда: Пол пути из Киева до Обухова
Спасибо хороший рассказ.

_________________
Споры в Интернете - это как Олимпиада умственно отсталых.
Если ты выиграл спор, ты всё равно дебил

Изображение


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Тайгові розповіді. Віктор Перконос.
СообщениеДобавлено: Пн июн 20, 2011 12:20 pm 
Не в сети
Следопыт
Следопыт
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Чт мар 01, 2007 4:33 pm
Сообщения: 33560
Изображения: 2
Откуда: г.Киев Клуб "Охота и Рыбалка"
Прочел с интересом, давайте ещё!

_________________
С уважением, Фрай.
-----------------------------------------------

Хочешь изменить мир - начни с себя.

"Если вдруг вы стали для кого-то плохим, значит много хорошего было сделано для этого человека"
Л.Толстой


Вернуться к началу
 Профиль Персональный альбом  
 
 Заголовок сообщения: Re: Тайгові розповіді. Віктор Перконос.
СообщениеДобавлено: Пн июн 20, 2011 11:03 pm 
Не в сети
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср май 25, 2011 8:26 am
Сообщения: 30
Тайгове полювання.

Изображение

Рушили в дорогу. Рухались під гору неспішно - години зо дві. Зліва про щось бурчала скута льодом тайгова річка, з частими кришталевими бородами невеликих водоспадів. На одному з правих поворотів здалеку побачили похилий залитий золотом зенітного сонця південний схил сопки, на якій рідкими кущовими кронами були розкидані низом вікові дуби, а верхом кряжисті з величезним шатром кедри. Серед тих дубових кущів виднілись якісь темні буро-чорні плями. Зупинились, почали розглядатись той схил через потужні скельця бінокля. А то були різного розміру дикі свині – та й багато, більше двох десятків. Вирішили попитати мисливської удачі, тобто попробувати зробити заготівлю експедиційних м’ясних продуктів. Планову мисливську атаку на звабливого противника вирахував (звісно, порадившись зі своїми соратниками, крім нас з Василем, Зіновій Власович). Це були схили поточку, який впадав перпендикулярно в Ловчий Ключ. Тож сторожена зграя кабанів могла рвонути в різні сторони. Тому молодому Василю й мені, салазі, було задано: пройти скрадливо в верхів’я поточку, мені по лівому південному (на якому й лежали, гріючи свої пуза, кабани) схилу, а Василю по правому північному, звісно, на необхідній відстані, щоб тишком вийти в тил противнику (на віддаль десь біля тисячі метрів) й організувати загін зграї на стрільців – Зіновія Власовича та Михайла, що теж повинні були влаштовуватись по обидва берега поточку. Кінний наряд-дозор, з виданим дробовиком, прив’язаними собаками, посунули в зад по пробитій дорозі й залишався в скраду на місці зупинки. Тож тишком всі й рушили. Я, вернувшись метрів двісті назад, звернув вправо й (повезло!) зарослим різноліссям рівчаком, що був в потрібному напрямку побрів вверх. Через тих запланованих, десь тисячу метрів, звернув вліво й почав по крутогору (добре, що лижі були підбиті камусом) забиратись до гребню. Виглянув тишком із-за перевалка гребня. Зліва, на відстані більше ста метрів, побачив й кабанів. Домовлений час до моменту „В”- першого дозволеного вистрілу ще не настав. Тож я скинув лижі й скрадливо почав пробиратись в сторону привабливої цілі . Через деякий час, вже після призначеного моменту „В”:

Изображение

За осокоровими колодами
Присів й виглядів я вепра,
Побачив два маленьких й злих ока,
Ніздрі, підняті до вітру,
Побачив я і довгу морду звіря,
Побачив й під нею два жовті ікла.
Під віттям я і в плямах світла,
Й, як легкий лист берези,
Серце в мені затремтіло,
Як осина молода, затремтів й весь я,
Побачивши недалечке звіря.

На одне коліно ставши,
Я прицілився в того вепра.
Тільки гілка ворухнулась,
Тільки мерзлий листочок закачався,
А вепр вже й стріпнувся,
Зиркнув в мене лезом ока,
Відсахнувся, гучно гикнув,
Як пір’їна легко звівся.
Скаконув, бо вже чекав удару.

Ох, як він йшов на зустріч смерті!
Як оса, пуля заспівала.
Як оса в нього й влетіла!
Мертвий він лежав біля заброду,
Між дерев над потоком;
Серце в ньому вже не билось,
Але зате у Гай_Я_вати
Серце так і тьохкало - ще довго...

/ по мотивам Лонгфелло /

Изображение

Не задовго після мого пострілу внизу зліва роздались з інтервалом два карабінні постріли й, практично одночасно, справа ще три. Все замовкло. Запізно десь верескливо закричала кедрівка. Одів лижі, спустився до місця, де декілька раз перевернувшись кубарем, лежала здобич. Кабан був десь під 150 кілограмів, тобто вже сікач, із ще не трофейними але красивими (симетричними й не поломаними іклами). Стріляв я з верху в вниз, в ліву лопатку (й попав?!), пуля вийшла через праве око. Тому повторного пострілу було й не потрібно. Спустився до долу. Біля двох кабанчиків, вже стягнутих до купи, перекурювали всі крім Василя. Невдовзі появився й Василь. Не стріляв, тому що від нього кабани були задалеко, а після сполоху на нього не пішли. Зіновій Власович був задоволений, бо ж два кабани забезпечували добру добавку до пісної каші на весь час походу. Мене нічого й не питав, думав, що я пальнув для сполоху тої зграї. Але я скромно (не загострюючи, величніший розмір свого трофею) відмітив, що є й третя здобич. Подались разом з конем до моєї удачі. Зиновій Власович сказав лиш: - «Ого...», а Василь тишком й мовчки пожав мені руку – не підвів же прийшлий «салага».


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: Тайгові розповіді. Віктор Перконос.
СообщениеДобавлено: Вт июн 21, 2011 4:11 pm 
Не в сети
Старожил
Старожил
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Пн июл 25, 2005 9:25 pm
Сообщения: 1411
Изображения: 1
Откуда: Клуб "Охота и Рыбалка" г. Днепропетровск
Благодарю за отчетик, когда ж у нас столько снежка будет!!! Удачи!!

_________________
Изображение


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Тайгові розповіді. Віктор Перконос.
СообщениеДобавлено: Вт июн 21, 2011 5:21 pm 
Не в сети
Следопыт
Следопыт
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Чт мар 01, 2007 4:33 pm
Сообщения: 33560
Изображения: 2
Откуда: г.Киев Клуб "Охота и Рыбалка"
Охота на кабана одна из моих любимых, а с подхода... Э-эх!
Далі буде?

_________________
С уважением, Фрай.
-----------------------------------------------

Хочешь изменить мир - начни с себя.

"Если вдруг вы стали для кого-то плохим, значит много хорошего было сделано для этого человека"
Л.Толстой


Вернуться к началу
 Профиль Персональный альбом  
 
 Заголовок сообщения: Re: Тайгові розповіді. Віктор Перконос.
СообщениеДобавлено: Вт июн 21, 2011 11:14 pm 
Не в сети
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср май 25, 2011 8:26 am
Сообщения: 30
Зустріч з тигром.

Изображение

Спішно вивантажились... і залишились мурахами на дні безкрайнього зеленого моря. Вертоліт «Метелик» пурхнув вверх, качнувся з боку на бік й зник за крутою сопкою. Ранок, треба ж снідати. Добре, що в Михайла був гарний жінчин баул. Зробили чай, поїли домашнього. На ситий шлунок вже й роздивились на ангажоване нам довкілля й зорієнтувались по карті. Нас «викинули» в гирлі правої притоки Сагди-Біаси, що витікала з високогірних боліт серед крутих сопок і в довільно широкій долині вливалась в Зеву. Сама Зева була тут довільно повноводна й криничне прозора. Дно з каменюк. Вдивившись в ту прозорість помітили - що риба є і шастає, та й в значній кількості. То були плямисті із темними хребтами ленки й харіуси, тому - на фоні темного кам’яного дна їх практично не було видно. Рішили попробувати зробити запас харчів. Розділились. Я з Михайлом та з лайкою Бікіном подерлись в тайгу на лівому березі, перпендикулярно руслу Зеви. Василь лаштувався на рибалку.
Взяв я вже й автомат (новий, але вже пристріляний – АК-74). Він був з відкидним прикладом, легким – всього 3.6 кг. Взяв, також, пістолет Моргуліна, але без оптичного прицілу, бо не мав ще практики з ним. Дертись по хащам було не легко, поки не вперлись в звірину тропу. Недалеке тропа пішла вліво й на віддалі 500-600 метрів від Зеви потягнулась паралельно їй. Тропа роздвоїлась, розійшлись й ми. Йшли з Михайлом вже на відстані 200-300 метрів друг від друга. Бікін деколи з’являвся на вид - крутне хвостом й зникає знов. Пересікли струмок. Тут вже були свіжі сліди й косулі, й кабана. Знов струмок. А недалеке, вузька поляна, що спускалась до вже більш крупного потічка з валунами по берегу. На одному з валунів побачив якусь вологу пляму. Підійшов поближче, щоб роздивитись. Й… ззаду почув тріск хмизя. Різко розвернувся й рефлекторно, із-за спини ліг до рук в положення на вистріл - автомат. З лісу, на поляну, яку я тільки що пройшов, пулею вискочив Бікін. Далі, як в забарній зйомці: Бікін стрілою мовчки летить до мене з піджатим, як у вовка хвостом... вилітає щось риже й величезне... – тигр... Бікін в мене в ногах.... за метрів вісім до мене, різке гальмування того тигра, передніми ногами, після чергового скачка ... й очі в очі...от такі десь:

Изображение

... я автоматично опустив очі... стріляти чи не стріляти... й за вимуштруваним військовим рефлексом закричав (звісно, російською): - «Стой... стрелять буду»... а тигр - піднімає праву лапу й ричить (бачу - здоровенні зуби)... й... повертається до мене боком, мотнув хвостом ... повільно граціозно й величне йде в сторону лісу... Й тихо зникає та мара. Опускаю руку, щоб погладити Бікіна,... а він весь дрижить. А в мене теж серце вискакує з грудей. В тій же точці, де появився Бікін, а потім й то строкате чудище, виринає Михайло, ми з Бікіном стоїмо мовчки - й не рухаємось. Підходить Михайло й спокійно мені каже: - «С хрещением!», а Бікіну: -«Жыв, ещё курилка». Той пискнув, піднявся на всі лапи й інтенсивно струхнувся. А я сказав з хрипотою: - «Давай перекуримо».

Изображение

Перекурили. Василь поділився роздумами: що якби я вистрілив, навіть чергою, то навіть смертельно поранений тигр мене на такій відстані би «дістав», а якби він був поранений мною не смертельно і втік, то він би на все своє життя запомнив мене й в своїй окрузі завжди би шукав мене. А, бачений тигр, котрий вирішив вполювати собаку є нормальним, тобто на людину вряд чи буде нападати, але обережність не помішає – береженого ж й Бог береже та й до собачатини тигри ж дуже ласі. Й потопали, вже разом, назад - до Василя. Я в переді з автоматом напоготові, Бікін за мною, по п’ятам, а Михайло, оглядаючись, з рушницею на готові - прикривав нам зади. Йти вже по знайомій тропі буле не складно. Слідів тигра взагалі не було видно, хоч проходи косуль й ізюбрів були достатньо свіжими (вчорашніми). Тож тигр тут ще не полював – це радувало. Сонце припікало по літньому, комарі й мошкара обсідали тучею. Приходилось їх весь час розтирати об свою же морду лиця. Але ця настирність гнусу відволікала від нав’язливих думок про інших потенційних ворогів. За слідуючим струмком ожив й Бікін – подався знов в гущину тайги, може й знов шукати - на свою й нашу дупли нові пригоди. Тропа круто повернула на право, тобто до річки Зеви й до гирла (по пам’яті первинного проходу) ще одного струмка, що буркотав в глибокому й крутому розпадку. Спустився вниз, подивися вверх. Справа, в метрах двадцяти на гілках розлогої смеречки чорніло багато плям. Мигнуло в думці – тетереви. Треба стріляти. Відступив в бік декілька кроків, сховався за стовбур дебелої смереки - пістолет вже був в руці. Почав прицільно стріляти: ... раз... два... три... чотири. Падають чорні кульки. Зліт чорної зграї. Вспіваю вистрілити ще раз, чую два гучних вистріли з рушниці Михайла. Один трофей скотився прямо до струмка. Видряпуємось вверх до смеречки, збираємо ще..., зверху появляється Бікін й несе ще одного подавленого ним підранка, кидає його Михайлу в ноги й знов зникає в хащах. Приносить ще одного придушеного й гордо кидає його мені під ноги. Всі трофеї (сім штук) чорно-рябі. Що це? Михайло каже, що це дикуша – чорний рябчик. Тож харчі вже є. Поспішаємо, а вже недалеке, до свого біваку.

Изображение


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: Тайгові розповіді. Віктор Перконос.
СообщениеДобавлено: Ср июн 22, 2011 8:24 pm 
Не в сети
Старожил
Старожил
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Пн июл 25, 2005 9:25 pm
Сообщения: 1411
Изображения: 1
Откуда: Клуб "Охота и Рыбалка" г. Днепропетровск
Як воно добрезно читати це! Дякую та чекаемо далi .....Браво Виктор :bra_vo:

_________________
Изображение


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Тайгові розповіді. Віктор Перконос.
СообщениеДобавлено: Чт июн 23, 2011 7:40 am 
Не в сети
Коллекционер жизни
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср апр 19, 2006 3:31 pm
Сообщения: 2165
Откуда: Третья планета от Солнца.
Очень рад, что наша окололитературная ветка Размышлизмов пополнилась новым ярким автором – Виктором Ивановичем Перконос (Урр).
Давайте пожелаем ему новых творческих успехов в написании рассказов и ни одной песчинки в стволах.

_________________
Первый шаг к свободе – выход из толпы.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перко
СообщениеДобавлено: Вт июн 28, 2011 11:24 pm 
Не в сети
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср май 25, 2011 8:26 am
Сообщения: 30
Перше полювання

Изображение

В моїх спогадах дитинства завжди першим є і, мабуть, буде завжди дід по матері моїй – Андрій козацького роду Дацків. Це тому, що моє все дитинство було в його довкіллі, вже старого, сивого бородою й чубком на потилиці, але дуже міцного в руках. Вмів практично (зі знаємого мною на той час побуту) все робити й виготовляти своїми міцними й вправними руками: кінні сани, дім, бочку, дубові шафу чи мисник з різьбою, кам’яну чи цегляну піч і таке інше. Жив на відлюдній вулиці (колишній родовий хутір). До Великого Жовтневого Перевороту мав (володів) десять десятин орної землі та десять десятин Чагаринського лісу. Перед Голодомором на початку глобального „розкуркулювання” втік до Москви (тому й лишився живий і спас сім’ю від висилки до Сибіру), будував метро, назване ще при ньому на честь земляка, але з каганського племені (кодли) древньої Хазарії. Вернувся в розорене і „обрізане” „колгоспом” обійстя, допрацьовував до мізерної пенсії в колгоспній «стельмашні». До кінця свого життя (а вмер коли йому було біля восьми десятків – від старих ран) завжди щось робив: щось комусь вистругати, сплести кошик, зробити інструмент (особливо столярний), відремонтувати старинні часи.... Коли їв, на столі завжди ставилась бабою Яриною напівштоф самогонної настойки полину. Перед їдою завжди випивав одну гранчасту стопку для апетиту і щоб «очі не западали і все бачили». Читав деколи ті, що йому попадали від мого батька газети (в більшості це - „Правда”) і часто Біблію - мовчки, або з широкими коментаріями (своїми тлумаченнями!) на вечорницях стареньких дідків і бабок, що сходились з довкілля, і які ще могли дотьопати на ті вечорниці, а їх ставало все менше і менше... Все і до кінця свого віку читав без окулярів, мав тільки лупу, з якою щось інколи ретельно вивчав у тій старовинній Біблії. Біблія (та!), на жаль, серед моїх близьких не збереглася. На слух його читань запам’ятав тільки те, що та Біблія була написана не церковною мовою, яку я й зараз на слух не розпізнаю (не розумію дослівно!), а якоюсь старослов’янською мовою – співочою, речитативною й глибоко (генетично) зрозумілою - рідною мовою.
Були в діда Андрія і «застільні» посиденьки із такими ж старими, як він, товаришами (чи може й побратимами по духу?). На жаль дуже рідко – бо мені вони були, чомусь, лоскотливо бажаними. За стіл, як правило, правив оцупок товстенного кряжа від озимка дуба на зеленому подвір’ї біля гарно вимуруваної призьби старої стодоли, або (під час дощу) навкіл великого оцупка ясеневого кряжу в напіввідкритій частині стодоли. Такий природний «робочий» стіл застелявся бабою Яриною самотканою святковою (різнобарвною) скатертиною. На ньому завжди був традиційно виставленими: уже штоф, і не полинної, а якоїсь іншої настойки чи запіканки, городньою зеленню, салом і копченим в димарі хати м’ясом та пахучим з печі хлібом.

Изображение

Серед частих гостьових побратимів діда пам’ятаю: діда Майсона (моряка, що вижив з безславної російсько-японської війни і виплив з потопленого в бою крейсера „Варяг”), який мешкав не подалеку (в пониззі родового Дацків прапрадідівського хутора) і дальнього, більш рідкого гостя (з древнього Браїлова) - зрусілого німця Кльоста Кельта, (чи може й родом із слов’янського племені верінгів-ободритів древнього Прилаб’я ).
За столом-поляною велись довгі неквапні розмови-роздуми з яких я мало що розумів. Запам’ятав тільки деякі спогади (і спір дідів) по темам які мені навіювались уже трохи відомими подіями з шкільної історії, а потім із деяких моїх читань. А саме: про кошового отамана Сірка, який мав недалеко від нас родовий хутір над річкою Мурафою; про сотенного отамана Юшка з нашого сотенного села і заїзних до сотні отаманів Кривоноса, Дорошенко, Богуна, Северина Наливайко, Кальника (козака Кальницького полку, який взяв собі необачно лядську фамілію – Кальнишевський); а також, польських магнатів довкілля – Потоцького, Северина Орловського, Собанських, Ржевусських; й місцевих історично-народних чи то гайдамаків, як наприклад: Кармелюка, чи бандюків, як наприклад: Котовського, а також, близького родича діда Андрія – Каленика. Дискусії дідів про цих характерників мені тезисною канвою запам’ятались і їх осмислення тепер як текст, як достовірну інформацію, використовую в своїх аналітиках. Довге застілля завжди закінчувалось тихими піснями-літіями (жаль слів не записував ?!). Слова й думи із багатьох тих літій, а короткі пісні дід Андрій називав «патами» я й не чув більше ніде і ніколи.
Деколи, після застілля відбувались і якісь професійні „конкурси”. Наприклад, шпурляння дідом Кльостом в ціль теслярської сокири. Один раз був свідкам вправ мого діда Андрія. Він клав на пень руку, відтягав (відокремлював) спочатку мізинець лівої руки та й з розмаху вганяв в пень (в створену щілину долоні руки) бардаш (столярна сокира з довгими кривими лезом та й кривою ручкою), потім відокремлював черговий (безіменний) палець, знов замах та удар... і так дальше - чотири рази за один цикл, а потім і знову. Я, один раз в житті, пробував повторити цю вправу. Тільки сокирка у мене була маленька і рівна (туристська сокирка). Ще , правда, це було на дачі в день мого дня народження (всього 44 роки мені тоді стало) і тоді було прийнято „на груди” хороша (доросла!) порції коньяку. Перший та другий рази бабахнув сокиркою точно і удатно, а на третьому змаху – розпанахав собі на двоє, та ще й до того сусідній, вказівний палець. Зашили палець по скорій, але він зрісся добре – проблем поки-що не має.

Изображение

Привнесли мені товариші діда й незгасимо-нестерпну жагу (на всьому протязі подальшого мого подальшого життя) до триєдиного і основного для мене тепер природного інстинкту – «охота – мисливство – полювання». Було це в перший раз моєї мисливської (і насиченої потім!) бувальщини, коли мені було одинадцять-дванадцять років.
Пізньою осінню, надвечір, по заморозку і пороші прийшов дід Майсон (що був на той час героєм місцевого епосу, як виживший матрос з самого «Варяга», хоч і злиденний, але активно підтримуючий «більшовиків») з запиленою, але як він казав, що ще дуже бойовою кременевою рушницею, торбинкою з порохівницею і мішечком шроту. Промовив тоді він діду Андрію (щоб чула й бабця Ярина!): - «Жаль - щоб добро пропадало, щоб порох добрий відсирів. Треба ж його в лад використати. Тим більше, що заячі рукавиці на зиму і в мене, і в тебе Андрію вже на ладан дихають».
А дальше він діду запально, з відповідною жестикуляцією розповів. Що вислідив в недалекому полі (мабуть з печі з допомогою його служивої гордості – морського дебелого бінокля?) гарного здоровенного лиса, а зайців мов є тепер в ближньому полі, взагалі - „море”. Пішим ходом від жиру бродять й зашпортуються довкіл наших хат ж на кожному кроці. Що, треба ж бо йти в скирту, в нічну засідку, бо пороша скоро закінчиться, а ніч же стане й буде місячна. Що, вполюємо ж до півночі, ще й успіємо дома заночувати. Бабця Ярина побурчала, побурчала, але торбину харчів злагодила, вклавши туди (сам бачив!) наполовину заповнений напівштоф дідової настойки. Впросився й я на таку заманливу експедицію, бо й мені сильно закортіло. Охота ж! Та й лисячі рукавиці треба ж було відпрацювати. Й дідам, що ходили вже шморгаючи, здобутки ж можуть бути завеликі, треба ж якось помогти їм дотягти ті великі здобичі до дому. Бабка відпустила й мене - з умовою, що я візьму дідів старий вовчий кожух. Прийшлось погодитись, хоч я і знав вагу того претяжкого кожуха.

Изображение

Додибали до скирти. Зайців не чули й не бачили. Замаскувались в соломі. Діди влаштували столик, дали й мені шматок хліба з домашньою ковбасою. Після мого перекусу влаштували мене з завітряного краю скирти. Напомпували заряд в рушницю, зробили ложе під рушницю та призначили мене вартовим по рушниці, провівши, звісно, інструктаж й провіривши мою вишколеність при тому. Та й загодились самі вечеряти. Витягнутий напівштоф уже чомусь був повнесенький – сам бачив. Чаркнули по одній (звісно без мене?!), швиденько й по другій..., погомоніли тишком, і... почали співоче хропака давити. Вартовий же я… і назначений «днювальний» ж у них є.
Я маневр дідів пойняв, влаштувався зручно, провірив через влаштований мушкою приціл мушкета весь сектор полювання. Почав вираховувати – звідки ж появиться той хитромудрий лис... і задрімав.
Скільки часу дрімав – не знаю. Відкрив очі, глянув в напрямку мушки, а там щось, прямо на мушці - здоровенне, темне й на хорошому місячному фоні припорошеної снігом землі. Не забарюючись відразу й нажав курок. Гримонуло. Мене кудись відкинуло в бік, задзвеніло в вухах, а ще й котрийсь з дідів, чомусь, (мабуть спросоння ?!) звалився на мене. Поки повилазили один з під іншого із соломи скирти, я й забув в яку сторону пальнув. В вухах ще дзвеніло - та й в обох і сильно. Успів, все ж таки, загадати звісне й млосне бажання.
Із під копни нічого здобутого видно не було – скрізь проявлялись тільки якісь горбки. Недовгий піший обхід сектору можливого мого стріляння дав таки результат – і ще й який!!! Здоровенний лис навзнак лежав за невеличкою копичкою соломи. Діди зраділи більше мене, і зразу ж пообіцяли пошити мені не одну, а дві пари рукавиць. Обіцянка була, звісно, виконана.
А я, після такої пригоди, став заядлим мисливцем на все життя, багато, на цей час, маю і здобутків, і трофеїв полювання. Але добичі - „лиса”, хоч і прицільно стріляв по них не раз, довго не було - десь із років двадцять після описаної охотної вдачі.
Пройшов дід Андрій й військову кавалерійську службу в Царській Росії, й русько-японську війну – з відзнаками та нагородами (два „Георгіївських Хрести”). Але про це на старості, навіть разом із товаришем, бувшим матросом й, що виплив з затопленого японцями крейсера „Варяг”, дідом Майсоном – не любив ділитись спогадами. Тому й я опущу його бойові подвиги, що в його в спогадах не часто оповідалися. А от його мисливські байки попробую ще переспівати…

Изображение


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
 Заголовок сообщения: Re: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перко
СообщениеДобавлено: Ср июн 29, 2011 8:44 am 
Не в сети
Коллекционер жизни
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср апр 19, 2006 3:31 pm
Сообщения: 2165
Откуда: Третья планета от Солнца.
Цитата:
До Великого Жовтневого Перевороту

Жирным выделено автором. Интересный ассоцианизм, раньше не встречал. :hi_hi_hi:

Цитата:
пам’ятаю: діда Майсона моряка, що вижив з безславної російсько-японської війни і виплив з потопленого в бою крейсера „Варяг”

О как! А мой, правда, не дед, а прадед по материнской линии, погиб на «Варяге». От него осталась только фотография в морской форме, на которой он вместе с пробабушкой снялся во Владивостоке перед началом русско-японской войны.

Цитата:
Привнесли мені товариші діда й незгасимо-нестерпну жагу
Вот они наши истоки. А кто помнит свои?

Я не так хорошо знаю правильный литературный украинский язык, :smu:sche_nie: а Виктор Иванович в своем повествовании широко использует еще и санскриты разговорного языка, но после этой фразы: «Да и загодились сами ужинать. Вытянутый полуштоф уже почему-то был повнесенький - сам видел. Чаркнулы по одной (естественно без меня). Быстренько и по второй...» я, да и всі читачі судорожно ковтає слину. Нет?


Цитата:
А от його мисливські байки попробую ще переспівати…
Ждем! :ya_hoo_oo:

_________________
Первый шаг к свободе – выход из толпы.


Вернуться к началу
 Профиль  
 
 Заголовок сообщения: Re: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перко
СообщениеДобавлено: Ср июн 29, 2011 11:11 am 
Не в сети
Следопыт
Следопыт
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Чт мар 01, 2007 4:33 pm
Сообщения: 33560
Изображения: 2
Откуда: г.Киев Клуб "Охота и Рыбалка"
Оповідання написано незвично цікавою говіркою, прочитав з великим задоволенням!
Чекаємо на нові творіння.

Дмитрич, вы очень тонко заметили за обороты, особенно за полуштоф. Реакция была именно такой. :-):

_________________
С уважением, Фрай.
-----------------------------------------------

Хочешь изменить мир - начни с себя.

"Если вдруг вы стали для кого-то плохим, значит много хорошего было сделано для этого человека"
Л.Толстой


Вернуться к началу
 Профиль Персональный альбом  
 
 Заголовок сообщения: Re: Розповіді про охоту, мисливство, полювання. Віктор Перко
СообщениеДобавлено: Ср июн 29, 2011 10:36 pm 
Не в сети
Аватара пользователя

Зарегистрирован: Ср май 25, 2011 8:26 am
Сообщения: 30
Перша охота

Изображение

Дитинство закінчилось.
Школу сільського навчання я обірвав (після восьмого класу) по рекомендації батьків й рідного дядька Василя, син якого вже вчився в Київському технікумі радіоелектроніки. Що таке радіоелектроніка, а тим більше обчислювальна техніка не знав, але щось, мабуть, інтуїтивно заманювало.
В технікум, хоч і був великий конкурс, поступив (без всяких зв’язків і, тим більше, „даток-взяток”) легко. Після вступних екзаменів вже був впевнений, що поступив, хоч до вступної комісії ще треба було чекати.
Самостійне сів (вперше без супроводу батька) в швидкий, але не самий «престижний» потяг „Москва-Кишинів” й поїхав вже на організацію відриву від альма-матер, але ж на бажану батьківщину. Попав в вагон, що був уже заповнений екзотичними ромами (циганами), як потому вияснилось цілекупним табором.
Потроху втягнувся в різномовний гомін й балагур. Призвичаївся та й втягнувся в їхні пересуди – вони ж їхали з Сіверського краю в родову місцину – степ на берегах Дністру. Потроху й я дійшов до бесід-дискусій ромів із їх головним ватажком. В нетрадиційній філософії життя бо ж «мав практику» з мені поважним родичем Гнатом. Кінчилось тим, що ватажок, що назвався Деметром, гордо запросив мене в свій польовий табір. Я ж в цей час вже і забув про свою «ясновельможність» і заплановане освітнє призначення – те запрошення й прийняв.

Изображение

Вийшли по ночі, з галасом на якійсь невеличкій станції. Там уже нас чекали кінні підводи з халабудами. Під ранок доїхали до місця табору – високий скелястий крутий берег Дністра, незайманий куточок південноукраїнського степу. Довго йшла метушня й влаштування табору: шатра й намети, курені, великий стіл під наметом, ватра й якась похідна піч.
Деметр мене оприділив на постій в шатро молодої (але ж старшої від мене, думаю, на років п’ять) незаміжньої дівчини – чому не знаю. Шатро було довільно великим, дівчина (яка назвалась Діаною) вже й вспіла натягати всередину пахучої трави. За постіль мені була простелена цвітаста ряднина й груботкане полотняне одіяло в дальньому кутку шатра.
В таборі весь час і потім, і завжди, і днем, й ніччю йшла якась метушня, гармидер й розгардіяш. Хтось грав біля ватри на гітарі й співав, хтось проходивши біля музиканта затівав скороминущий танок-веремію, хтось сидів за столом, щось їв чи випивав, бігали й галасували діти, а зовсім малечу не соромлячись годували груддю їх мами в любому місці – де діткам приспічило. Узнав я й правила справлення туалету. Виявилось, що по давнім заведеним традиціям – жінки ходили в дальні за табором кущі, що направо, а чоловіки – що наліво. До верткої малечі, що непереривне гасала, як я помітив, ці правила не примінились – ні до хлопчиків, ні до дівчаток. Санітарія в назначених кущах, все ж, деяка була. Було запроваджено: в причинному місці завжди присутня лопата й кожний за собою своє збіжжя, що «по-великому» прикопував.
Я, звісно, ніяк не міг опанувати правил поведінки й часопровадження табору. Спати в першу ніч заліз тишком по темному. Ширкнув під одіяло не роздягаючись - хоч, здається, Діани на своєму ложі ще й не було. Ранком відкривши очі побачив й Діану, яка оголеною по пояс плескалась в мідному тазу, що був встановлений на табуретці в куту шатра. Лежу й не знаю, що робити в цій ситуації. Діана своїми променистими очами пару раз зиркнула на мене, мелодійно засміялась, кинула в мене рушник й сказала, що чоловіча купальня то є річка.

Изображение

Поплівся на річку. Там уже й проснувся, й раптом блискавично відчув, що це ж і є – ВОЛЯ. Роздягся до гола й шурнув в мерехтливу від ранкового сонця воду. Течія в річці була сильною, поки борсався, віднесло далеченько. Брасом енергійно добрався до місця занурення, а там на берегу стоїть в своїй довгій цвітастій спідниці й босяком Діана. Знов не знаю, що й діяти. Вона весело і голосно засміялась й демонстративно відвернулась. Спіхом рвонув до одежі. Діана мимохідь промовила, що по обіді покаже мені більш потайне місце для моїх ранкових водних моціонів. На тому й погодили, а мені ця пропозиція уже закарбувалась.
Снідати, обідати й взагалі їсти підходили по одинці або невеличким гуртом до здоровенного стола, що був влаштований в центрі табору. На дальньому краю довгого стола з лавками купою лежали металеві тарілки, ложки, хліб, якась солонина, вино в бутлях, овочі й фрукти. Звідки те бралось я й так і не збагнув за час свого табірного гостювання. В великому чавунному котлі, яких деколи було й два, весь час булькотіло якесь вариво. Ватра не згасала ні днем ні ніччю. Деколи вечорами засмажували на вертелі барана чи кабанчика. Тоді масова гульня йшла велика й довга – з піснями й танцями.
Табірне життя бурлило своєю чередою. А мене зациклило на млосному бажанні - щоб скоріше ж би почалась та обіцяна Діаною екскурсія. Крутився між шатром-спальнею й «центром», а Діани все не бачив. Десь тільки в кінці дня вона, все таки, появилась на моєму горизонті. Стараючись на вигляд, щоб було недбало, підійшов й спитав: – «Чи йдемо?». Зразу ж її тиха відповідь (а для мене громом бабахнуло - аж в вухах задзвеніло): – «Пішли».

Изображение

Упродовж берега за табором серед розкиданих природою валунів вилась не довга стежка, трохи крутого спуску, що привела до дійсно потайної бухточки з клаптем чистого, піскового пляжику. Діана присіла на каменюку, плавним жестом рукою показала мені на струмливу річку. Роздягнувся, але вже тільки до «сімейних» трусів та й шубовснув з ближнього валуна в манливу річку.
Наплавався, виліз й розпластався на гарячий пісок, Діана ще сиділа в тіні скелі. Із зажмуреними очима я й не помітив як мене осідлала пахуча степова важень - Діана, що накрила мене з очима своєю довгою спідницею…
А дальше… почався космос. Час зупинився. Відчуття, до того мені ще не відомі і якісь не земні. Спочатку весь той космос відбувався в повній тиші, а потім на фоні злитої пісні-стону. Потім спільне борсання в смарагдовій купелі річки, мовчазні й млосні вправи під вмілим скеруванням смуглих (аж чорних!) рук й пахучого тіла Діани. Знову купель, знову вправи.... Очуняв я вже десь опівночі – бо ж замість золотистого повітря з сліпучим сонцем вже над головами було чорнене срібло космічного середовища й м’яке світло повного на той час місяця та мерехтливих і близьких світлячків на фіалковому небі.
Не розмовляли, але ж рука в руку пішли у вже не чуже шатро.
Наступні дні - часу не відав. Все було підпорядковано й кероване не мною. Космічний політ продовжувався. Очунявся десь за два тижні, бо прийшов звідкись з глибини мозку (не душі серця ?!) позив про обов’язки – будь вони не ладні! Зробив відповідну заяву й Деметру, й Діані. Спротиву не мав… хоч, можливо, мені й побачилось – блиснули сльози в темно-смарагдових очах Діани.
Пішов степом до ближньої станції й поїхав з циганського щастя назавжди. Залишився тільки закарбований в серці й розумі той цнотливий й бажаний віддих пахощів євшан-зілля з того циганського шатра… й тіла Діани.
Й, запала мені в душу вже пізніше почута на Полтавщині народна сакральна і уже для мене пісня:

Изображение


Євшан-зілля, Євшан-зілля
Ще росте на Україні,
Тут троянди, тут - ромашки,
Тут волошки в житі сині.
Там настоюються чари
На п'янкому чебреці,
Вип'єш ти цього узвару –
Й позвуть місця близькі:

Приспів:
Де вітрів дихастий порив,
Де кохану цілував,
Де до ранку у діброві
з нею сонце зустрічав.
Де річки течуть блакитні,
Дозріває урожай,
Вип'єш зілля – знову рідний
Пригадаєш милий край!

Ти його степів дитина,
Ти його ланів буга
Це для тебе Україна
Зготувала свій узвар.
З половецької давнини
Він зберігся у віках,
Що любов до Батьківщини
Зілля збуджує в серцях:

Приспів.

Євшан-зілля, Євшан-зілля
Ще росте на Україні,
У трояндах, у ромашці,
У волошках, слові милім.
Вип'єш ти цього узвару
І додому поведе:
Серце стомлене стежину
В Батьківщину віднайде!


Приспів…


Изображение


Вернуться к началу
 Профиль Отправить email  
 
Показать сообщения за:  Поле сортировки  
Начать новую тему Ответить на тему  [ Сообщений: 26 ]  На страницу 1, 2  След.

Часовой пояс: UTC + 2 часа


Кто сейчас на конференции

Сейчас этот форум просматривают: нет зарегистрированных пользователей и гости: 1


Вы не можете начинать темы
Вы не можете отвечать на сообщения
Вы не можете редактировать свои сообщения
Вы не можете удалять свои сообщения
Вы не можете добавлять вложения

Перейти:  
 cron


Ознакомьтесь с правилами нашего форума!


Все права на материалы, размещенные на форуме, охраняются в соответствии с законодательством Украины.
Полная или частичная перепечатка материалов допускается только с письменного разрешения администрации сайта.
Связаться с администрацией можно по адресу:
mail@ohota-ribalka.com.ua
Rambler's Top100 Rated by MyTOP HUNFI TOP100 пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ-
пїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ (пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ), пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ (пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ)
пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ VVV.RU .::пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅпїЅ пїЅпїЅпїЅпїЅпїЅЛ‹ :: Top 100 ::.
Locations of visitors to this page
Powered by phpBB © 2000, 2002, 2005, 2007 phpBB Group
Русская поддержка phpBB