Тайгова ночівля.
Слідуючим ранком встали запізно. На дворі морозно, але батько сонце вже блискотів та вигравав по весняному. Знову мисливське-облікова робота. Петро по просьбі Зіновія Власовича показував йому десь в напрямку гирла річки Колумбе природний солончак. Василь визвався на ту солончакову експедицію. Я ж напросився на самостійний похід до Лугового хребта – основного Петрового місця ловчого мисливства на соболів. Запросив й дозвіл на самостійну тайгову ночівлю – хотів провірити себе й в цьому. Получив добро. Змалював собі з топографічної карти схему маршруту з точною відміткою річечок й поточків, які в цьому регіоні зачинались та текли по різним напрямкам – одні з півдня на північ, інші з півночі на південь, були й такі, що текли зі сходу на захід та з заходу на схід. Були в цьому регіоні й добрі висотні орієнтири: гора Бугор, гора Кругла й ще одна (що не збереглась в моїх нотатках по іменуванні). Всі вказані гори були за 1000 метрів (гора Бугор – 1282 метри), тоді коли решта бородатих лісом сопок регіону мали не більше як 600-800 метрів. Зібрався й почав вирушати. Лайка Лефа забігала погавкуючи між мною та Зіновієм Власовичем, поки той філософськи не відмітив: - «Хохляцькі козаки воюють самотужки». Мені й Лефі, думаю, прийшлось прийняти до виконання таку «глибоку» думку. Тож рушив одинаком в запланованому напрямку.
„По лісам, під пісню завірюхи, Звіролов бродив на лижах....”
/ Лонгфелло, „Пісня про Гайавату” /
Від хижі верх в напрямку хребта йшла добра, хоч древня, мисливська тропа, ще й находжена Петром в своїх щоденних ловчих маршрутах. Йшлось споро - серед дерев, на сніговому покрові котрих, вигравало й мерехтіло золотими іскорками вже, все таки ж, весняне сонце. По тропі дійшов попід горою Круглою аж у підніжжя Лугового хребта. Дальше мисливська тропа роздвоювалась. Одна повертала назад і вже з іншої сторони гори Кругла спускалась аж до притоку річки Перевальна. А інша продовжувалась далі на південь, виходила в верхів’я та долину річечки Широка, що було аж за горою Бугор. Свіжих слідів звіра до розвилки тропи не зустрічав, а старі й по часу проходження, й намірам звіра ще не вмів «читати» так, як місцевий професіонал Петро чи закарпатський мій давнішній інструктор Штефан. Тому вирішив звернути перпендикулярно вліво й податись манівцями до притоків річки Веснянка, що в урочищі Медвежа гора. Не забаро примітив свіжі сліди соболя, та й дебелого. Вирішив тропити – спробувати й цю свою удачу. В азарті блудив слідом того соболя довго. Слід в черговий раз пропав. Обходив, шукаючи його продовження розлогу ялину, підняв голову вверх й... мельком побачив бусинки чорних очей на світлому фоні, що блиснули на заходяче за стіну сопок сонце. Почав вдивлятись й, все таки, примітив ховаючогось за стовбур соболя. Вирішив стріляти. І щоб не рискувати вистрілом з більш точного, але ж мілкого калібру пістоля, вирішив дати бій закритому перешкодою з гілок та стовбура ялини соболю своїм трудовим „калашом”. Зробив дві прицільних короткі черги. Й зверху, обтрушуючи сніг з гілок, прямо мені під ноги бабахнувся мертвий уже не ворог. Чорний красень, аж жаль стало його. Але ж цінне хутро для держави. Тільки тепер почав роздивлятись – бо дурень! Де я? В якомусь розпадку, але й потічків Весняної ще не зустрічав. Часу до темноти лишилось не багато, а треба ж ще готовити зимню тайгову ночівлю. Рішив ще трохи піти рівно на північ й, може повезе, попасти на один із потічків. Завантажений здобиччю, вибрався по крутогору на загривок бородатої сопки – добре, що лижі були справні - тайгові. А там - в переді, почув тихий шепіт води. Зрадів, це ж один із притоків Веснянки, але який - їх же чотири.
На подальші роздуми часу вже не було. Спішно почав готовити морозну ночівлю. Знайшов не березі струмка дебелу (товстезну!) звалену ялину, що ще зберегла вже пожовклі свої шпильки. Дув вітер, тож легко вибрав підвітряну сторону тої колоди. Обчистив лапасті віти. Лижею, як лопатою, викопав вздовж колоди собі кімнату, довгою стінкою якої стала колода. Дві інші стіни влаштував із віття й снігу. Крівлю односкатну (нижча сторона вздовж зваленого стовбура) натягнув з куска брезенту (2 на 3 метри), що спеціально захватив з собою. Підлогу-ліжко влаштував із сухих жердин, які вклав на перекладень виготовлений із товстих галузок тієї ж вже підсохлої ялини, а зверху по жердинам вже влаштував ложе із обтрушених від снігу вже підсушених природою (з жовтими шпильками) лапатого пагілля. Хутко, бо вже сутеніло, розпалив вогнище на відкритій стороні, моєї вже, хижі. Й загодився мерщій заготовляти дрова, бо ніч темна буде ж довгою. Дрова шукав не з шпилькових, щоб не іскрили. Заготовив й з п’ять стовбурів довжиною біля двох метрів зі сухостійної берези й ясеня для організації ефективної в практиці зимових морозних ночівель – надьї. Раптово впала темнота. Небо було без зірок, тобто його затягнули суцільно хмари. Чи піде сніг, чи буде завірюха? Ніхто на це відповіді не давав, стало тривожно. Ще раз продивився заготовлені дрова й міцність споруди. Бо по вислову Дерсу Узали, зафіксованому В.Арсеньєвим – „Відпочивати не треба лінькувато!” Темна ніч повністю накрила й мене, й мою споруду. Моїм нічним сонцем стала ватра. Загодився оббілювати здобич, готовити гарячу вечерю (вода зі струмка на чай була ж рядом) й ложе, що ще підсохло від ватри. Хутро соболя було якісне, мої дві пулі прошили тушку зі сторони грудини й вийшли одна через вже освітлену весною голову, а інша через шию. Влаштував на місці ватри вертикальну надью з двох самих товстих заготовлених стовбурів. Прослідив, щоб стовбури надьї почали горіти по всій довжині, повечеряв та й вклався на ложе в тиші ночі, що дзвеніла в вухах. Спав дрімотно. Не далеке щось періодично шаруділо. Заспокоював себе, що це ніякі не вовки, а лише сусід борсук, якого вже стурбувала весна й цікавлять мої «покої» на його території. Десь опівночі прийшла сніжниця, що почала тишком робити заміть моєї оселі. Сніжниця перетворилась в хуртовину, яка гуділа, хоч по інший бік моєї хижки, але й почала підкидати снігові хмаринки й на надью (яка все ж справно працювала!) й трохи до мене. Тепло в хижі трималось нормальне, тож я не панікував – продовжував дрімати. Періодично добавляв верхні колоди надьї, що вже прогорали. Під час дрімоти бачив якісь тайгові відповідні сни. Хуга продовжувалась аж до ранку. Моя оселя стала вже барлогом – впору вже й лапу ссати.
Ранком, коли вже й сонце мало зійти, віхола притихла, знову перетворилась в сніжницю, але вже сипала через своє сито густо й великі пластівці білого пуху. Оселю продовжувало засипати тою сніговійницею. Пробив дорогу до струмка, влаштував собі кріпкий чай («чефір») й почав міркувати – що ж далі робити? Чекати до кінця хуртовини, але ж це може й бути декілька суток. Будуть хвилюватись мої компаньйони. Й дозволена відпустка у мого командира Василя закінчувалась. Йти, але ж куди? Точного місця свого находження я не знав – десь на берегу одного з чотирьох поточків. А якщо я й в цьому помиляюсь, а сліди засипало геть – розпутати куди я заблукав не можливо? Сумніви переросли в тривогу, недалеку й від паніки. Ще й знав, що й удача, й біда одна не ходить та, що природа завжди безжалісно відноситься до своїх блудливих пасинків. А я вже багато нагрішив в цьому дальньому її закутку – пролив забагато, хоч й звіриної, але ж крові. Прийшли в голову й погляди співуна природи Лонгфелло: „Ніколи чубатий шуліка Не спускається в пустелі Над пораненим бізоном Без того, щоб на здобич Й інший не спустився; За другим ж в синім небі В ту же хвилю з’явиться й третій, Так, що в скорості від крил Зібраної зграї Навіть небо потемніє.
І біда одна не ходить; Стережуть друг за другом біди; Тільки-но із них одна насуне, - Вслід за нею спішать інші, Та, як птахи, в’ються, в’ються Чорною зграєю над добичею, Так, що й білий світ затьмариться Від відчаю й скорботи...”
Щоб не звалитись в повний відчай, я вирішив, все таки, не чекати примх метелиці, а брьохати до своїх. Треба ж здати цінне хутро на благо держави й, взагалі, там же веселіше. Сама коротка дорога, ніби на північ. Але так можна попасти на вимушене підкорення вершини гори. Тож вирішив рухатись строго на захід. З надією вийти на мисливську тропу, яку, можливо, й видно в цій заметілі, й може впізнаю, бо ж недавно нею проходив, хоч й в іншому її стані. Брьохати було трудно. Лижі, хоч й спасали, але на них налипали лишні пуди ще мокрого снігу. Приходилось часто їх шкрябати. Йшов з передихами довго. Але ще засвітла (по часам) хоч й в суцільному сірому мороку, що визивав й марево, наткнувся на замерзлу й засипану геть річку. По замальованим домашнім заготовкам це й була (повинна бути!) річка Широка, вздовж якої й проходила та мисливська тропа, з якої я почав свої блукання. Пішов по ній, навчився (біда всьому навчить!) помічати (відрізняти) я тропу й в цій сніговій ситуації. Тож брьохав вже спокійніше. Річка закінчилась в своєму верховинному початку, але тропа вивела не забаро до початку іншої вже рідної річки – Ловчого ключа, що й принесло повну віру в виборі й правильності мого шляху. Брьохав – довго, довго... , стало зовсім темно, бо знов прийшла ніч. Раптом скрізь темний морок спереду побачив якогось сірого звіра, вйокнуло й опустилось кудись вниз серце, схватився за автомат і ... почув знайомий й радісний гавкіт моєї «коханої» Лефи. Вона наскочила сходу (ледве не перевернула мене – лижі спасли) й лизнула мого захололого носа. А я й обняв її. Дальше брьохали вже вдвох. Лефі теж було трудно, але ж вона знала дорогу додому. Сніг раптом зовсім перестав падати. Не забаро й показалось ще повне козаче сонце. Прийшли до хижі, через димову трубу якої вискакували веселі іскри, й пахло бажаним димом. Ввалився я весь засніжений до оселі. Ніхто не спав. Я промовив, як нічого й не було,: - «Добрий вечір». Зіновій Власович мовчки потягнувся до речового кута, шморгнув (вже ним зав’язаним вузлом) шнурок торби, достав не розпочату пляшку, налив почті повний стакан й кивнув на нього мені. Як тільки я взявся за стакан, всі одночасно викрикнули: - „А мені!?”. Зіновій Власович, далі мовчки, розлив залишок по іншим кружкам й сказав: - «З почином, синок». Хоч про мою здобич, хутро з якої ще було в мішку й на дворі, він не знав. Потягнув я той стакан – й зразу, стало тепло й добре на душі. Ще довго гомоніли разом. На знак закінчення нами з Василем мисливської оказії й після врочистої здачі мною в казну держави цінного хутра, Зіновій Власович достав й другу пляшку... , а потім й третю... Бормотали про все по трохи, закінчили на політиці, бо Василь вдало привів роздуми ще не задовго після того вдалого перевороту більшовиків: «... марксизм-матеріалізм не повинен бути предметом віри, а тільки знання. Російський марксизм, як суміш знань та віри несе в собі при розвитку особистості - отруту, якою травляться й знання, й віра.» (Пришвін, 1928) . На тому й порішили.
|