«ПАПА»
Кінь, запряжений у воза, повільно рухався по узбіччю дороги, викладеної з каменю, ритмічно нахиляючи-піднімаючи голову, та випускаючи потужні клубки пару з ніздрів. Періодично їздовий «причмокував», підганяючи коника, але той лише на декілька кроків припускався на біг, а потім знову переходив на крок. З усього було видно, що дорога була далека, і худобина неабияк стомилася. Дорога насправді була тяжка. Лютневі приморозки та відлиги розбили її вкрай: деякі ями, покриті тонким льодом, здавалися непрохідними, часто приходилося з узбіччя звертати на кам’янку, що травмувало коня, розбиваючи тому непідковані копита.
На возі за їздовим з обох боків на соломі сиділи чотири жіночки, всі, як одна, схиливши голови, сховавши руки в рукави куфайок і дивлячись кудись додолу. Було видно, що жіночкам вже не до розмов, та й про що розмовляти, коли у всіх одна й та ж біда змушувала гуртуватися та виїжджати отак підводою до далекого райцентру, аби хоч щось продати та купити півкіла борошна, або хоча б дерті для хліба.
Літо 1940 року було, слава Господу, досить врожайним. Здавалося, що голод 1932-1933 років – то далеке й моторошне минуле, яке ніколи більше не повториться. Та й ліс порадував дарами – й грибочками, й ягідками. Але до лютого 1941 нічого вже не лишилося, можливо лише окрім кислої капусти в бочці. Спасалися та завдячували знову ж таки тому ж лісу: збирали молоді пагони сосен, кору молодих дерев та очерет у низинах на такий собі суп, або жолуді, щоб зітерти їх у борошно та, додавши лушпиння картоплі, – на такий собі хліб.
Але заради бодай шматочка справжнього хліба, селяни змушені були виносити, щоб продати або виміняти на той самий хліб з хати всі пожитки. От і цих жіночок, що вже поверталися з райцентру, така біда зібрала на цьому возі докупи, але, судячи з виразу їх облич, довга поїздка виявилася марною.
Вже, майже під’їжджаючи до домівки, не витримала та тихенько заплакала, витираючи рясні сльози краєм хустини, Олена.
Лишень через хвилину Ганька, що сиділа напроти, спробувала поспівчувати: - Що, Олено, нічого не продали? - Нічого… - А що хоч везли?
Олена, трішки заспокоївшись, підтримала розмову, дійсно відчуваючи полегшення: - Думала, що хустинку пухову хто візьме. – А Ви, Ганько, щось взяли?
- Теж думала хліба, або борошна, але вийшло так, що тільки з десяток калачів один добродій віддав за рукавиці.
У Олени в сльозах наче надія гайнула: - Ганечко, рідненька, може віддайте їх мені, а я Вам – хустину? – Ви ж знаєте мою біду: п’ятеро діточок, а молодшому – Іванку, ледве два рочки виповнилося. – То я ж їм хоч гостинця привезу!
Видно було, що Ганька завагалася, але сльози Олени були настільки переконливими, що вона зрештою погодилися, думаючи: «Та й хустина в хазяйстві знадобиться»…
Вулиця, на якій проживала Олена з Артемом, була непроїзна для автомобіля. Весняні паводки зазвичай робили з неї яр, котрий тільки влітку трішки вирівнювався, а взимку перетворювався у вузеньку засніжену дорогу для однокінного воза. Дві особи в шкіряних чорних куртках та у зелених галіфе, а з ними – голова сільради, змушені були перестрибувати по коліям цієї дороги, голосно лаючись. Машину свою вони залишили на в’їзді, оскільки проїхати до хати Олени було неможливо…
Якби ж то тільки знати Олені, що той жалюгідний обмін хустини на калачі обернеться для неї доносом, звинуваченням у спекуляції, тюремним ув’язненням та висилкою з невеличкого села на Поліссі у далекий Воронєж з лютого 1941 року по листопад 1944. Якби ж то тільки знати Олені, що її сльози, що проливалися на тому возі, після відвідин осіб у шкірянках перетворяться на відчайдушний звіриний крик матері, яку відлучили від своїх діточок і забрали у безвість. Такий крик, від якого битий-перебитий життям Артем рвав на собі волосся і волав, як навіжений. І до тями прийшов не одразу, але не згинув тільки тому, що п’ятеро діточок мусили жити і лише на нього сподіватися.
Якби ж то тільки знати…
… А далі була повна невідомість. А далі була війна. А далі було те, що діда Артема лишень через дітей-напівсиріт, та й по віку, слава Богу, на війну не призвали. А далі було те, що на протязі більш ніж трьох років дід, знаючи, що можуть просто за це на місці розстріляти, ховав, як міг, свого коника у стогах, лісах, ярах, щоб свої ж «добрі люди» - партизани не забрали. Без коника дід з п’ятьма дітьми не вижили б.
А далі було те, що діда Артема, бабусю Олену, їхніх дітей, дітей їх дітей, тобто - вже нас, влада змушувала забувати все – весь цей жах і несправедливість, стираючи пам’ять і свідомість. Відсутність пам’яті народної – як прикриття свого кривавого державного злочину. Кожен раз, коли я просив діда розповісти щось про війну, або про своє дитинство, дід знаходив будь-який привід, щоб не робити цього. Я тільки тепер розумію, що він мене таким чином оберігав від можливого лиха.
… Олена народила у тюрмі дитинку – хлопчика, у липні 1941 року. Через місяць і три дні після початку війни. Виходить, що у тюрму її кинули у лютому 1941-го, коли вона вже перебували на четвертому місяці вагітності. Хлопчик Льоша виховувався тюремними няньками. Виявляється, система й про таке потурбувалася. Маму, тобто бабусю Олену, він бачив, а вірніше – не бачив, по ночах, тому що досить часто він вже солодко спав, коли Олена поверталася зі щоденної пізньої зміни. Без вихідних.
За всі три роки дід не мав жодної гадки та вісточки про долю і Олени і маленького Льошки. Листи не писалися, тому що дід з бабусею були неграмотні, та й як напишеш, коли до листопада 1943 року село знаходилося в німецькій окупації. Пам’ятаєте - дід взагалі четверту частину метриків мого тата зкурив, пояснивши: «Так там же букв все одно нема!»? Коли бабусю звільнили у 1944 році, її з Альошкою у «кращих» традиціях «самой мудрой и справедливой Советской власти» виставили просто за ворота тюрми – йти на чотири вітри. І все ж можна тільки уявити їхню радість, що скоро родина поєднається: мама повернеться до діточок, а тато познайомиться з синочком – шостою своєю дитиною. І вже не мало значення, що Олена поверталася в теплушках, буржуйках і ще – казна чим, близько двох тижнів без їжі, води, елементарного одягу. Але вони поверталися додому.
Не радий був тільки Іван. Йому щойно виповнилося шість років, хлопчик змужнів, звик бути без мами, а тут ще й звідкілясь трирічного брата привезли й опікуються більше, аніж ним – Ванькою. Крім того, цей Льоша говорить зовсім не так, як вони, і каже на тата – «папа». Повне неподобство! У нас «папа» дітлахи кажуть на хліб! Не витримав Ванька. Підійшов через деякий час до діда, похнюпився та й запитує:
- Тату! А коли вони вже від нас назад поїдуть?
Сьома дитина – Павлик – у діда Артема і баби Олени народиться якраз після дев’яти місяців після звільнення Олени – влітку 1945 року. Діду на той час виповнилося 49, а бабусі – 39 років.
І все-таки дід з бабусею відчули себе щасливими. Пройшли роки, дівчата повиходили заміж, Сашко виїхав в іншу область, а Іван, Олексій та Павло побудували свої домівки у нашому ж селі, в яких дід був частим гостем, та щирим пустуном для онуків, навчаючи їх скручувати та смачно розкурювати папіроси. І кожен раз дуже сміявся, коли хтось закашлювався від кріпкого диму справжнього дідівського тютюну. Але більш за інших, дід любив навідуватися до свого сина та мого тата – Івана. Мабуть, воно й не дивно.
… Коли дід вже тяжко хворів та не вставав з ліжка, його навістила сусідка. Дід ледве-ледве пошепки попросив:
- А підійдіть-но ближче, Параско.
- Що? Що, Артеме? Вам погано?
- Підійдіть… - Нахиліться… - Ще нижче… - Я Вам щось на вушко скажу.
Параска захвилювалася, бо бабуся Олена якраз з хати вийшла. Параска подумала, що діду стало зле, невже при ній – Парасці – помре, але підійшла і нахилилася майже до самого дідового вуха. А дід бере Параску обома руками за груди і щиро посміхається.
- Артеме! Що ж Ви робите! – Параска аж почервоніла від такого дідового нахабства.
- Я оце подумав, Параско: що ж я так і помру і навіть за ціцьки не потримаюся?
Помер дід у 1983 році у віці 87 років. Потім, кожен в свій час, відійшла бабуся і з різних причин і всі їх діти, але останнім не стало Івана – мого тата…
(c) Ovod
Последний раз редактировалось Ovod Чт фев 01, 2018 7:55 pm, всего редактировалось 1 раз.
|