ЛАВРАКОВИЧІЯкщо рибалка, котрий називає себе рибалкою, не рибалив ранньої весни, або майже взимку – я не маю на увазі «по льоду», мова йде про лов риби з берега, котрий ще не підмерз, але вже вкрився сніжком або сизим виморозком – то зовсім він і не рибалка.
Риболовля у цю пору мені нагадує знаменитий вислів Марка Твена про зубний біль: нічого, мовляв, не люблю так, як зубний біль: болить - то болить, але як же добре, коли перестане.
От і я у цю пору йдучи на рибалку завжди майже ні на що не сподіваюся. Але ж як то добре, коли хоч щось впіймаєш.
І звичайно, що це зовсім не подобається моїй дружині. Жінки чомусь взагалі не в захваті від наших виходів на риболовлю. Особливо взимку. На полювання – ще нічого: на м'ясо розраховують. Але де ж я їй рибу з м’ясом візьму?
А головне, що привід же для потурання завжди новий придумають: то «знову кухню противною лускою заляпаєш», то «що мені тепер з нею робити», то «ото - сам і смаж». Якщо взагалі вже не мають, що сказати, то «не підходь, від тебе горілчаним перегаром тхне».
А нещодавно я, щоб зайвий раз дружину не дратувати, взяв собі попоїсти в задоволення звичайної керченської хамси. По-перше, дуже люблю я її – хамсу. Дружину теж люблю, але не так як хамсу: по-іншому. А по-друге, як можна хамсою дратувати: лушпиння в ній немає, кухня чиста, для вилову не обов’язково в Керч їхати.
Так ви уявляєте, що вона цього разу сказала?
«Де ти той риб’ячий цвинтар взяв?» - каже.
Уявляєте? Півкіла хамси – це, виявляється, «риб’ячий цвинтар».
Цього разу вирішив вийти тишком і раненько. Поки ще спить. Ну, щоб не помітила.
Тільки в двері - коли це чую:
- Знову за пригодами на свою дупу пішов?
- Що ти! Спи, кохана! За мене не переймайся! – кажу, а сам думаю: «Приємно, хай тобі грець, за дупу мою переживає. Кохає, значить».
Я теж за її дупу переживаю. Можливо, навіть більше, ніж за свою.
Недаремно ж у народі кажуть: «Жінка без дупи – наче село без церкви».
Так розпочалася моя вранішня риболовля. Самі тепер розумієте, що я залишився без вибору: потрібно було повертатися і з уловом і без пригод для дупи. А сама риболовля тепер з процесу задоволення перетворювалася на обов’язок.
Як тільки риболовля перетворюється на обов’язок – це вже не риболовля.
Сиджу собі біля води на березі, дурні думки з голови відганяю, шию у комірець ховаю, захищаючись від мокрого снігу, який щойно пішов. І так мені мерзлякувато, і так мені сумно – хоч вовків гони.
Раптом – очам не вірю – покльовка.
І неабияка!
Така, наче наживку на гачку не обережно спробували, а навмисно за шнур засмикали.
Підсік, тягну, дивуюся і не впізнаю: щупак, судак, носач, горбач? А може це мій улюблений верхов’яз розширює уяву до неіснуючих розмірів?
- Ти х..хто? – запитую.
- Сібас Лавракович! – відповідає сором’язливо, але поважно.
- Звідкіля ти? Як ти сюди потрапив?
- З Середземного ми… - каже з останніх сил, аж очі засльозилися.
- Хто це – «ми»? Скільки вас? Ну ж бо, розповідай!
- Нас - п’ятеро. Гралися, бешкетували. Ми інколи полюбляли на спір запливати у Чорне море – хто більше витримає у сірководневій холодній воді, але тут щось трапилося – сам не розумію. Босфор і Дарданелли перекрили, світло скрізь вимкнули, пляжі всі зеленими чоловічками заполонили. Гамір, стрільба, лайка російська – жах. Ледве вдалося в Дніпро завернути, щоб хоч якось сховатися. Тут хоч спокійно, але холодно і їсти дуже вже хочеться, - заплакав.
Я після такої розповіді сам ледве не розчулився!
Порозмотував всі вудки, позакидав, дістав з холодного Дніпра всіх цих перемерзлих Лавраковичів – і негайно додому.
Далі – то вже справа чоловічої майстерності. Ще батько колись мені казав, що жінки на ковбасних обрізках не розуміються, не те що в рибі.
Нічого часу гаяти – до справи!
Зазвичай я нічого сального з рибою не поєдную, але сьогодні - інша справа. Хлопці з теплих країв, натерпілися, зголодніли, намерзлися. То я їм шкварочок посмажив, цибулинку з морквинкою, перчиком добряче натер з голови аж до синіх хвостів, піджаркою заправив.
Дивлюся – повеселішали.
Ну ж бо хлопці, грітися! На півгодинки - в парилочку градусів під двісті!
Через півгодинки запитую: «Ну як?»
Бачу – малувато. Вже байдикують, але виходити не поспішають. Навпаки, просять піддати.
Ну, не нахаби?
Але ж шкода перемерзликів – додаю до двохсот двадцяти ще на п’ять хвилин. Шкварчать, підстрибують, але посміхаються від задоволення.
Нарешті перші не витримують – просяться вийти.
За першими – й решта.
А вже як ми потім всі за столом насміялися - то інша історія.
Скажу тільки, що я теж розповідав, як інколи ми розважаємся.
Просили передавати вітання…
(с) Ovod