Сафарі …Не скрізь охота
Перейде в полювання!
Хоч й є мисливство…
Полюція це лиш сон –
Лиш визрілого хтивця.Капітан Васильо їхав до Москви цей раз з радісним настроєм. Хоч і відрядження було не простим, і з подвійним дном, але, наче, сплановане без фізичних переобтяжень, без екстремальностей. А в цьому році в нього перевантажень вже й так було забагато.
Що він капітан, та й ще прикордонних військ СРСР, знав тільки він та ще лиш декілька старших і вищих офіцерів. А от що він Васильо в цьому подвійному відрядженні крім нього могла знати тільки одна людина – його земляк, хресний по його втягненню в систему спеціальної розвідки прикордонників, вже генерал кадрового управління прикордонних військ СРСР.
Прізвисько Васильо в нього виникло колись ще давно – на початку прикордонної муштри. Коли в запланованій колективній муштрі курсантів в тайгових хащах Далекого Сходу, кожний на початку того зібрання сам собі давав прізвисько - дійсне і єдине лиш на тому зборі. За пропозицією старшого інструктора, кожний мав назватись своєю любимою квіткою. Він назвався «волошкою», але, так як у групі того спецназу не було більше українців, то старший групи це прізвисько переіначив спочатку у «василёк», а потім (мабуть, щоб не спаскудити національну гідність курсанта із СРСР, але ж із «незалежної» республіки) у «Васильо». Так воно тоді й це прізвисько до нього прижилося, але ж - тимчасово. Тобто про цю зв’язку постійного прізвища та цього прізвиська могла знати тільки одна людина, а саме земляк, генерал – якому Васильо довіряв повністю. Це добре, бо багато ще мутних місць в цій теперішній його експедиції.
Їхав Васильо у вагоні СВ не сам, а зі своїм теж дуже шановним директором Київського проектно-конструкторського інституту в якому він працював офіційно й легально на посаді завідувача відділу. А Москва лиш транзит для службового відрядження в кібернетичній сфері до дружньої і теж «країни» в СЕВ (як і Україна в СРСР) - Болгарії. Лиш у Болгарії, після від’їзду директора, планується «переродження» завідувача відділу у вже іншого громадянина (теж із СРСР, але вже чистого «москаля») із дипломатичним паспортом… і конспіративним «поганялом» - «Васильо».
Легенда тієї експедиції з Васильо відпрацьовувалась вже давно. Його вже більше року тому на одній із тусовок «золотого» молодняку у Москві, якби теж «позолоченого» москвича, познайомили із «золотим» пагоном (донькою) поважного співробітника ЦК Болгарії, яка на той час була аспіранткою МДУ… й подругою коханки (хоча про це, мабуть, і не знало керівництво Васильо) гулящого в Москві на той час капітана. Те знайомство, як виявилось, було цілеспрямоване на довгу перспективу. Керівництво розвідки прикордонників, що дуже не дружило з відповідними підрозділами КДБ вирахувало що ця донька (а звали її не дивлячись на гарячу південну вроду і характер – Сніжана, бо, мабуть, «сніг» на півдні є великим дивом) уже давно завербована КДБ на вірну службу СРСР. Й запланована на легальну її міграцію до Туреччини.
Із Туреччини, на той час, дуже виріс через наші кордони потік наркотиків. Що, звісно, тривожило і КДБ, а тим більше прикордонників, яких кадебісти звикли завжди робити крайніми. Особливо, коли наша країна ставала широким транзитним коридором наркотиків на «дикий» Захід, котрий ще й значно «шумів» з цього приводу. Тож в перспективі на Васильо покладається розвідка наркотичних каналів. А це вже «муть» - й №1.
Чергова зустріч Васильо із Сніжаною (за взаємною домовленістю з нею про його участь в сафарі) мала відбутись вже у Болгарії. І, по теоретично відпрацьованій легенді, Васильо мав активно женихатися до Сніжани та, по можливості, любитися з нею, а це вже - «муть» №2 (бо він добре знав про скриту, але сильну ревність своєї коханки, що була подругою Сніжани). Перероджений Васильо із Болгарії мав потрапити (разом із Сніжаною!) на заплановане «золотою елітою» сафарі до Африки. Бо «золотому» молодняку і на той час усе було дозволено. Мета того сафарі, де була б повна прозорість, Васильо не бачилась ясно. Так, розпливчасто, що є перспектива якихось пізнань про сліди наркотичних каналів Туреччини. Бо на то сафарі в той же час і на те же місце мав бути заїзд елітної турецької групи. І це вже - «муть» №3. Але ж, Африка, мисливство, сафарі – то добрі замани. Та й офіцер присяги не повинен мати сумнівів щодо своїх завдань.
Доїхали до Москва, а потім долетіли до Софії - добре. Офіційне відрядження Васильо була насичене. Виступ на міжнародній конференції; семінари та дискусії в аналогічних сферах автоматизованого управління, що теж активно велося в Болгарії (в той час офіційним консультантом самого Тодора Живкова з відповідним постійним представництвом був один із замісників самого академіка СРСР Глушкова з Київського Інституту кібернетики, в якому на той час перебував в заочній аспірантурі і Васильо); офіційне рішення на рівні влади Болгарії про складання довгострокового контракту Інституту з України (де працював Васильо) із відомством, котре було розташовано у Пловдіві, що повинно було розробляти автоматизовану систему, аналогічну якій вже було розроблено і вона ефективно діяла в Україні. От на складання такого контракту і залишився в Болгарії Васильо. Директор полетів на батьківщину, а Васильо перемістили у Пловдів.
Поки пловдівчани роздумували над канвою запланованого контракту, Васильо запропонували на цілий тиждень, на вибір із їм доступних місць - відпочинок. Васильо вибрав Смолян, бо це йому було потрібно і для першої зустрічі в Болгарії із Сніжаною, що уже декілька днів (за сценарієм легенди) як повинна бути там.
В Смолін, красиве курортне містечко з дуже розвиненою (по відношенню до СРСР!) інфраструктурою гірськолижного спорту, Васильо заїхав зі своїм офіційним прізвищем, а з Сніжаною декілька разів довелось зустрічатись під іншим («москальським») прізвищем - то в рестораціях, то біля скелі Орфея. Наступний, вже сумісний вояж, домовились (за настійливою пропозицією Сніжани!) реалізувати уже в «болгарській Швейцарії», що розташована біля Плевена. Як це реалізувати Васильо не знав, але почав «ломати» голову над цим.
В Болгарії Сніжана була зовсім іншою ніж у Москві. Більше розкутою, смішливою, зодягненою просто, але якось так не звично - з інтригою й звабливо, що Василю щось всередині йойкнуло …, і стало легко, і дуже цікаво з нею загравати. Особливо вразили Васильо її очі. Вони й в Москві були незвичними – зворушливими очима лані, яку Васильо уже вспів бачити в живій природі свого мисливства, та й читав пісні про такі очі (очі газелі!) із східних поетів (особливо Омара Хайяма). Але бачити в живої жінки такі очі, що ще й стали випромінювати зеленуваті пломені й мерехтіти малахітом в тон її співучої мови (до того Васильо болгарська мова вважалась якоюсь грубуватою, хоч і співочою як і його рідна - українська). Не дарма ж тюрки основним своїм кольором вважають – зелений!
З Смоляна Васильо довелось виїжджати раніше запланованого, бо в Пловдиві через оговорений тайник він мав отримати наступні інструкції із центру. Та й Сніжана зі своєю елітною кум_панією вже кудись подалась.
По поверненню в Пловдів, Васильо легко заполучив нові шифровані інструкції із тайника. Це відбулось на території Міжнародного виставочного центру. Васильо знав (йому надали фото ще в Москві) лице зв’язкового. Дочікувався його неподалік біля позначеної лавки. Зрозумів, що той його не знає в обличчя, хоч був обумовлений і пароль при їх зустрічі. Й це порадувало Васильо – тож більше бережуть саме Васильо. Зв’язковий помірковано покрутився довкіл лавки. А потім за запасним сценарієм залишив передачу на липучці під лавкою. Слідкування за зв’язковим Васильо не помітив, хоч і уважно споглядав весь процес.
З наступною екскурсійною поїздкою до дивовижних околиць Плевена у Васильо теж не було проблем. Йому видали круїзну путівку по Болгарії з правом самому влаштовувати свій маршрут. Видно і в Болгарії існувала служба, що негласно підтримувала Васильо в його «бажаннях».
Плевен в цілому (архітектура, ландшафти, … й молоді болгарки) десь програвав Пловдіву, але теж мав свій шарм – далекий від перемог в русько-турецькій війні чи від порушень мосту, існуючого ще з римських часів, лиш ротою російських вояк, що по ньому тюпали стройовим кроком.
А от ландшафти мотелю на околиці Плевена біля озера зі значно скелястими обривними берегами і шарм того мотелю на природі екологічно чистого довкілля Васильо, що приїхав сюди вже з іншим (й «зеленим», тобто, дипломатичним паспортом) - вразив. В мотелі Сніжаною було заброньовано два одномісних люкса, але її самої ще не було. Тож він ще години дві нудьгував (правда приємно – зі склянкою терпкого червоного, аж чорного, болгарського вина) в холі біля каміну, в якому смачно потріскували й тихо горіли дровини із бука.
Сніжана з’явилась тишком… і сама. Це здивувало Васильо. Але він то добре знав свої: не ясновельможність, рядову зовнішність, відсутність будь яких фізичних приваб в його лаштунках. Тож, віднісся до такого жесту Сніжани спокійно, хоч і продовжував до неї злегка загравати – бо ж мав таке суворе завдання. Сніжана ж вела себе невимушено, великосвітське. Але, всі розмови (і за столом в ресторанчику, і на прогулянках…) вела з Васильо жваво, вступала навіть в дискусії на поетичні та історичні теми… І часто чомусь згадувала в розмовах свою московську подругу, що була в той час ще коханкою Васильо, хоч і таємною. А вони ж були зовсім різні (крім не великого росту та жвавості в поведінці): Сніжана була волоссям і очима чорна як смола, а його коханка Наталі - руса з блакитними як небо очима; Сніжана була зі смуглявою оксамитовою шкірою (як персіянка!) худенькою й стрімкою, а Наталі з значними персами, шкіра (особливо обличчя) – «молоко і кров», плавкими рухами при ходінні і в жестах при розмові.
Спати розійшлись в свої номера й пізновато. Васильо за другим своїм завданням – приставати до Сніжани з любощами й не збирався. Мабуть, вистачило йому і того, що він безперервно робив спроби загравати з нею … і не помічав в цьому взаємності.
Встали за домовленістю рано. Бо вирішили провести день на природі, з готівлею замовлених у ресторані сирих біфштексів і шампіньйонів самотужки, на багатті. Вогневим, звісно, був Васильо, але Сніжана йому жваво допомагала кухарювати… й замазюкалась при цьому вся. Обід на природі пройшов весело, бо крім вдало зготованих біфштексів з грибами на решітці, в схованках Сніжани виявилось «Чінзано» та місцевий напій «Мастика». Повернулись затемна… І знову тихо розійшлись по своїх кімнатах. Бо на завтра вранці мали знову роз’їжджатись за своїми планами, до нової зустрічі через тиждень, яку цей раз Сніжана призначила в Бургасі – на чорноморському болгарському узбережжі з боку Туреччини.
Васильо прийняв душ, довго вилежувався в заготовленій покоївкою мотелю хвойній ванні. Знов став під душ. І так, не витираючись, і не одягаючись побрів до темної, стиглої спальні. За десь із метр від широкого ліжка ластівкою шугонув на нього й … почув тихий, але все ж зойк під головою. Аж перелякався… Стягнув ковдру з під голови… а там у всій своїй «маскувальній» наготі горілиць лежала … Сніжана… теж перелякана… але вона швидко отямилась… і пригорнула голову Василя до своїх абрикосових, тугих й невеликих персів… Дальше все відбувалось мовчки і злагоджено. Васильо у цій справі вже мав значні навики від Наталі, яку в цей час повністю забув. Зіграла, мабуть, повна протилежність зваб феї - далеко не сніжної Сніжани… Хто бавився з ким (чи виконував завдання керівництва!) – не відомо. Але ті ваби, та ворожба тієї ночі закінчилась лиш на світанку – коли задзвонив будильник із швейцарського годинника (виданий Васильо реманент у відрядження), що валявся на приліжковій тумбочці.
Вранці роз’їхались в різні боки. Васильо подався до столиці, до Софії, бо там треба було погодити технічне завдання до розробляємого у Пловдіві контракту (легальна частина відрядження Васильо), а негласно получити останні інструкції перед вильотом, в іншій його статі, до Африки.
Передачу з інструкціями на цей раз Васильо мав отримати в турецьких лазнях, що були збудовані ще за часів османського ярма, мали незвичну для Васильо зовнішню архітектуру й сам процес купелі та парних – зовсім інших як вже звичні й полюблені Васильо паріння з березовим віничком в сибірських баньках «по-чорному», чи, так названих, «саунах» в Києві. Весь процес паріння проходив по колу лазні. Тобто, тут були розміщенні невеличкі камінні кімнатки з різною температурою повітря в них – від 18-20º до 100º, по периметру - лавочки для відпочинку після прогріву і ряд кам’яних ванн (басейнів) теж з різною температурою води. Під однією із лавочок й була влаштована зв’язковим Васильо схованка. Але ж її треба було найти. Зв’язкового одітого, на цей раз, в римську тогу із простирадла Васильо вирахував швидко. Але ж той присідав на різні лавки, а схованки все там не залишав. Не було її й на лавці поміченій умовним знаком. Це насторожило Васильо. Почав аналізувати ситуації і більш активніше відшукувати слідків. Як за собою, так і за зв’язковим. Побачив і підозрілих (двох), що слідкували за зв’язковим. Чиєїсь уваги до себе - не знайшов. Через деякий час після тривалого відпочинку на поміченій лавці зв’язковий подався на вихід. По паузі за ним подались і вже підозрілі Васильо на предмет слідки. Двоє, а чи залишився третій, четвертий… не відомо. Васильо дочекався поки на поміченій лавці повідпочивали декілька людей, аж потім сам улігся на неї, головою в той же бік як лежав і зв’язковий. Опустив своє простирадло до підлоги і шаркнув рукою під лавку. Кулька жуйки на цей раз була, швидко привласнив її. І почав провокуюче квапитися на вихід із лазні, щоб хоч так виявити слідків. Нічого підозрілого не замітив, але сумніви залишились. Безпеки для життя, вроді ж, не було, у нього дипломатичний паспорт, але ж - це може стати кінцем запланованої операції, до якої він ще й не приступав.
Моторошно стало Васильо. Вся увага тепер не на пишноти довкілля і дівчат, а на виявлення слідків. Вийшов з лазні, що була в вельми людному центрі Софії. Неподалік запримітив автомобіль швидкої допомоги й зібрання прохожих. Підійшов до того місця. На землі горілиць лежала людина. ЇЇ якраз повністю покривали зеленим простирадлом. Закрили й обличчя, що недавно бачилось Васильо в лазні - лице його зв’язкового. Значить уже немає його в живих. Вже й лячно стало Васильо. Не міг зрозуміти, що воно діється, за що вбивають. Що зв’язкового вбили – не було сумніву. А вже пізніше від знайомого генерала-земляка дізнався і про спосіб вбивства. Відомий і в Москві метод непомітного вбивства, навіть і в юрбі – загостреною шпицею від велосипеда загорнутою в газету.
Треба тепер приймати рішення. Діяти за планом далі, чи зійти із дистанції. Важке то було рішення для Васильо – першого ж його вояжу за кордон та й в братню ж Болгарію («…курка не птиця, а Болгарія не заграниця...»).
Для початку прослухав і вчитався в останні інструкції. В них все за старою схемою, от, тільки, план поведінки на сафарі дещо мінявся. Крім продовження женихання до Сніжани, Васильо слід було вдавати з себе п’яничку й ласого до щедрот буття. А от, що ж робити після трагедії із зв’язковим - там не було сказано. Не було з ким й порадитись. Після тривалих роздумів Василь вирішив, все ж, продовжувати діяти за легендою. От настороженість тільки треба збільшити. А радісний настрій Васильо вже зовсім зник – от і вдавай із себе веселого п’яничку.
Поїхав Васильо до Бургасу. Там зібралась кампанія тих, що були претендентами вирушати днями до Африки. Сніжана його познайомила зі всіма соратниками, що були різного віку, але з одною ідеєю – сафарі і ще раз сафарі - й не гірше як у Хемінгуея. Обміркували цілі полювань та бажану зброю і екіпірування кожного. Забезпеченням рішень зайнявся старший кампанії та його заступник, а решта вже волонтерів організувалась в гульки та екскурсії по морю і по суші аж до кордону з Туреччиною. У Васильо, звісно, ніяких веселощів не помічалось. Не дивлячись на рясноту спиртного, що, до речі, допомогло Васильо вживатись у роль п’янички. Це замітила й Сніжана. Але не лізла «в душу» з запитаннями. А от на одній із піших прогулянок сама по собі свою душу трохи привідкрила. Чомусь почала розказувати про свій родовід. ЇЇ прапрадід по батьку ще в часи османського ярма був військовий паша, що родом ще з перських повелителів. Загинув на Шипці під час російсько-турецької війни. А жінка того паші з маленьким сином на руках була ясноокою болгаркою, родовою слов’янкою й тому залишилась, після визволення Болгарії з ярма, на батьківщині. Довго бідувала й утискалась за свої османські зав’язки. А от прадід і особливо дід уже знову вибились в люди. А батько взагалі ввійшов у владу теперішньої Болгарії, але є запеклим антитюрком. Хоча нею чомусь до цього часу періодично цікавляться сучасні тюрки, мабуть, прапрадід був із роду візирів. Розказала трохи і про одного з таких інтересантів, сучасного молодика, ататюрка з Туреччини, з котрим уже декілька разів пересікало життя в її студентській та аспірантській сфері, та й в різних містах: Стамбулі, Парижі, Москві... Цей ататюрок із шляхетного роду теж мав бути з ними на запланованому сафарі.
І от виліт на сафарі… Перед цим Васильо в Софії декілька днів інтенсивно працював із болгарськими спеціалістами над технічним завданням контракту. І, як би знову на тиждень поїхав відпочивати на море. А тільки заїхав в багатолюдну Варну, зняв кімнату (тобто зареєструвався тут) і «зник» за іншим паспортом. І вже й моря не бачив, хоча довелось побувати в Африці, що була такою бажаною Меккою для всіх читачів Хемінгуея, але в материкових краях Африки – без моря. Летіли в Африку п’ятеро (решти претендентів в цьому рейсі не було) і якось складно. Спочатку в Стамбул, де пересіли вже на інший літак та з’єднались з турецькою групою волонтерів сафарі. Болгарська група - п’ятеро (одна дівчина – Сніжана, один, високоповажний, а з Васильо , як з негласним «племінником», але дуже високоповажного - двоє есесе_серівців і двоє «золотих» болгар) та турецька група - теж п’ятеро (дві дівчини – англійка та француженка і…, значить, троє турків - один, правда, ну дуже, ясновельможний син паші чи, навіть якогось візира. Васильо зразу зметикував, що він і є Темір, той давній знайомий Сніжани. Потім політ: Стамбул – Йоганнесбург (що був на території апартеїду – ПАР й звався місцевими за коментаріями Теміра: «Йобур_г»). А потім вже маленьким літаком до Ботсвани в їх столицю Габороне, що на березі річки. Ну, дуже відомої всім радянським дітям річки із «Доктор Ай_болить» Корнія Чуковського – Лімпопо. Аж потім політ до місць сафарі в місто Ботсвани – Маун. А там вже тих волонтерів зустрічав організатор сафарі, «місцевий» англієць, до речі батько нашої супутниці, із своїм загоном і замовленими речами для тих, хто прилетів - зброєю та амуніцією. Васильо, а він замовляв із хохмою, як «істинний радянський патріот », теж отримав своє замовлення, що його й дуже здивувало – АК-47… і, правда, маскувальну уніформу НАТО. Ну, а потім - вже на джипах… до савани.
Виїхали на сафарі зранку, прямо з аеропорту, за планом керівника-англійця, якого звали Чарльзом (Чарлі). Чарлі вже було за п’ятдесят, але виглядав він ще молодиком, підтягнуто – висока, вольова і дуже сильна фізично і духом людина. На той час для Чарлі сафарі то був бізнес. А в джунглях і пустелях Африки він уже провів близько тридцяти років. Знав там уже все…
«Мисливські угіддя» у нашому розумінні там настали вже прямо в довкіллі міста Мауна. І вже десь за годинну їзди почалось полювання. Зупинились джипи , а їхали вони на трьох великих джипах з відкритими верхами. Чарлі висадив всіх волонтерів (крім жінок). Його місцевий заступник (із племені бечуанів, а за колонізації цих теренів теперішньої Ботсвани Англією ця вся країна була названа – Бечуалендом. Тепер же правлячим населенням були тсвани) відвів нас за ближній невеликий пагорб. По схилу пагорба забралися на його вершину, кожний почав споглядати велику стаю антилоп, що мирно паслись недалеко (десь за метрів шістсот від пагорба). Чарлі із Темуром поїхали десь на одному із джипів. Через деякий час за командою заступника Чарлі (по імені Серет) з під пагорба всі решта волонтерів, зі зброєю наготові розтягнулись ланцюгом і нишком рушили у бік того стада антилоп - як команда завойовників. Хоч йшли з підвітряної сторони, антилопи відчули навалу, насторожилися. За помахом руки (командою з попереднього інструктажу Чарлі) Серета всі зупинились. Серет жестом дав дозвіл на постріли. Сріляв турок (Темір) з англійського карабіна з оптикою та болгарин (Пламен). Інші не стріляли, й Васильо не стріляв, він, навіть, не скинув до плеча свій АК-47, мабуть, тому, що на ньому не було оптики, чи вже не хотів більше смерті нікому… Стадо зірвалось. Пролунало ще декілька пострілів: з боку далекого джипу та із строю піших. Результат був. Великий, трохи більший нашого (Європейського) оленя з красивими рогами – вертикальними, у вигляді штопора, але довжиною близько метра та не великий, безрогий. Тож обід вже був африканський… і «по крові».
Всі волонтери вели себе жваво, й навіть якось войовниче (мабуть, із-за військової уніформи НАТО, в яку уже були одіті всі?!) перейшли у розмовах тільки на англійську. А от Васильо не влазив в їх теревені, бо дуже погано володів мовою Редьярда Кіплінга, котрого за його природничі твори теж (як і Хемінгуея!) дуже поважав. Лише придивлявся до всіх нишком. Та лише на прямі запитання до нього вимушений був коротко відповідати англійською солдатською мовою Редьярда. На це навіть звернули увагу. Тому він вирішив закріпити в очах тих лихих «англійців» і свої пізнання англійської. На одному з гомінких привалів, де цілою тушею на великому вертелі засмажувалась перша добута Чарлі, а добита Теміром антилопа куду (роги куду, як трофей, достались Теміру, а той рясно ж пригощав всіх в честь «свого» трофею) Васильо зачитав на правильній (оксфордській) англійській мові вірш Редьярда Кіплінга (а визубрив той текст Васильо з відповідними наголосами слів, бо довго для себе перекладав, вірніше переспівував, ту заповідь Кіплінга, на українську), що й став, після цього, для Васильо його гімном:
Володій собою серед юрби й всупереч смут,
Серед гурби, де тебе проклинають й у всіх на очах,
Вір завжди сам у себе наперекір всіляких пут
Й маловірних відпусти, не покоряй їх у гріхах;
Нехай час твій ще не настав – вір, чекай,
Нехай брешуть брехачі – не зважай на них,
Умій прощати й не бісись – всім прощай,
Будь великодушнішим й мудрішим всіх них.
Мрій до схочу та не стань рабом свого бажання,
І розумій, думки тих мрій. Їх не обожнив;
Рівно зустрічай шалений успіх й всілякі покарання,
Не забувай, що сутність їх брехлива кожна;
Спокійним будь, коли за твоїм же словом
Впіймаються дурні, хоч це лиш шахраїв лов.
Коли все життя спаплюжене і знову
Ти повинен все відродити з своїх основ.
Умій покласти, в марній надії,
На карту все, що накопичив важкою працею,
Все програти й злидарем стати, після цієї дії
І ніколи не шкодувати про це в прострації;
Умій примусити серце, нерви, тіло
Тобі служити, коли й твої боки
Нам’яли, й давно все пусто, все згоріло,
Й тільки Воля спонукає: - „Йди!”
Залишайся простим, коли молишся Володарю,
Залишайся чесним, коли спілкуєшся з юрбою;
Будь прямим та твердим до друга і злодія ,
Нехай всі, в свій час, уважаться з тобою;
Наповни думкою поки слова живуть,
Години й дні не спійманого ліку, -
Тоді ти світ приймеш як власну суть,
Тоді, мій сину, ти й будеш Чолом Віку!
Ту декламацію Васильо слухали всі уважно, навіть були слабенькі оплески. Але одразу байдуже розійшлись двійками й поодинці зі своїми келихами. Підійшла до Васильо тільки Сніжана й запитала російською – звідки він так добре знає англійську (а Васильо знав і до цього, що в її студентських вояжах був якийсь курс і в Оксфорді). Васильо чесно признався, що тільки цей вірш і є його пізнаннями англійської і тільки для переспіву його на українську. Ще, правда, довелось детально (із словниками) читати уривки із Шекспіра, щоб більше зрозуміти вірш Володимира Висоцького «Мій Гамлет». Тож попросив Сніжану виручати його в розмовних ситуаціях.
Закликав Васильо до себе, за столик під тентом - Чарлі. І теж почав щось розпитувати про заповідь Кіплінга. Васильо погано розумів про що йде мова, тому набився за допомогою до Сніжани. Та жваво підключилась до розмови. Виявилось, що Чарлі який теж дуже поважав Кіплінга і, навіть, назвав його словом, що і Сніжана не змогла перевести в розмові – «devеr» (десь так). Але це слово за його промови було схожим на українське «дівер», тобто брат жінки. Й дійсно через Сніжану вияснилось, що Чарлі Редьярда Кіплінга рахує своїм духовним братом (як ярого колоніста й націоналіста материнської Англії). Й радо підніс він Васильо келих налитий більше чим наполовину, як він сказав «напою Редьярда». То настільки був духмяний напій, що Васильо зразу впізнав його як джин, який натуральним ще й не коштував, але неодноразово його саморучно створював, як настойку на спирту - ялівця козачого в Карпатах чи можевілля (Juniperus) на Півночі крайній. Васильо сказав, що то теж його любимий напій…і став на цьому понятті «закадичним» ( «за кадик») приятелем Чарлі… на все життя… Так от в оригінальному заповіті Кіплінга були й для Чарлі не зрозумілі до кінця його заповіді. Тож довго їх розбирали «на трьох» через англійську, російську і основну (осмислену) Васильо українську (тут довелось Сніжані включати й староболгарську – турки для того розбору заповіді Кіплінга не підключались). Джину потратили для такого фундаментального розбору – ой-йо-йой… А Васильо, після того, став постійним застільним товаришем Чарлі - на всіх привалах і вечірках, тобто роль п’янички вже можна було й не виконувати – така випала доля.
На наступний ранок Чарльз зібрав всіх волонтерів (крім дівчат, що пили каву й щось весело щебетали між собою). Довго розповідав про своє бачення планів полювання і радився з волонтерами по їх бажаннях в здобутках. Васильо, із-за дуже поганих знань англійської, не все було зрозуміло в тих розмовах, тож помовчував. Свої побажання висловили тільки Темур, та московський «вельми поважний» - Степан Григорович (тут просто – Степан). Але коли Чарлі пропонував відстріл слона (а їх в Ботсвані на той час ще була найбільша кількість в Африці) з трофейними бивнями (за що ухопився активно Степан) Темур не виявив зацікавленості. Й Степан вирішив теж відмовитись – чи грошей на те в нього не вистачало, чи і в нього була якась залежність від Темура. Обоє ж болгар «велись» Степаном, ця їх улесливість, особливо Пламена, була відчутна Васильо ще на перельотах. Турки, мабуть, були із охорони Темура – один (Ахмет) з більш-менш добрими очима, а інший (Махмуд) із гострим, завжди колючими очима. Хто оплатив загальне сафарі за Васильо він не знав (мабуть Сніжана, чи може й Степан, бо він якось мовчазливо відносився до Васильо, тримався завжди осторонь – мабуть він був менше поважним чим дійсний й значимий радянський функціонер, але вигаданий (за легендою) родич (дядько) Васильо в тій «великій» ієрархії Кремля. Тож Васильо своїх побажань і не висловлював, хоча до нього завжди звертався його «побратим» Чарлі. Основною метою полювання вирішили вибрати – добичу лева. За словами Чарлі на їх маршруті може зустрітися аж три левових прайди (і тепер повинен! трапитись хоч один) і бродить ще один лев, якого вигнав по старості новий вожак одного із прайдів. Цей перестарок був дуже лютий, бо вже не вистачало йому здобичі – сили вже не ті, та й ніхто не допомагає в його здобутках їжі. Він і так має бути щасливим ( за словами Чарлі), що не вбив його новий вожак. Але з ним, при зустрічі, треба бути дуже обережним. Бо той може й сам напасти без буд яких причин, може влаштувати й слідку за людьми. Тобто навіть в чоловічий туалет, що завжди на деякій віддалі від стану встановлювали помічники Чарлі, треба ходити з вартовим із команди місцевих промисловиків. А дівчатам він взагалі порекомендував користуватись тільки біотуалетом, що завжди влаштовувся біля їх шатра (через спеціальний коридорчик) та й відходити від стоянок - заборонив. Основний маршрут для полювань проходив на закрайках обширних боліт дельти річки Окаванго, що нікуди і не впадала (хоча мала дельту), мабуть її поглинала пустеля Калахара. Цілі волонтерів заказані, завдання для Чарлі поставлені, тож, рушили далі.
По дорозі помічники Чарлі, чи за бажанням хтось із волонтерів, мали періодично (у міру з’їдання запасів) відстрілювати щось із копитних, а тут їх могло бути безліч: буйволи, зебри, жирафи й антилопи (яких тільки різновидностей було біля десятка) чи страуса або дрохву, крім слонів, жираф… і зебр, бо їх зображення було у гербі Ботсвани.
Природа савани для Васильо, що встиг вже побувати багато де (крім батьківщини – милої Вкраїни) на безкрайніх просторах вітчизни, не була не звичною. Й клімат в цей час в Африці був звичним: й температура 20-25º, й ночі прохолодні. Й мошкара, від якої за порадою Чарлі був спас – хвойний джин, запах якого вона недолюблювала, а запаси того «напою Редьярда» в побратима Чарлі були невичерпні. Й болота дельти Окаванго, що здалеку так нагадували тундру Чукотки. Й флора, котра була не знайома, але створювала знайомі ландшафти. А от скупчення фауни й на землі, й в небі, й у воді практично, скрізь – приголомшила його. Бридко лише було від споглядань (та й сторожко ж!) великої наявності змій (теж багато всяких різновидів – і кобра!) та потенціальних скорпіонів. Все ж було, вроді, добре, а не проходила млість від останнього його погляду на лице зв’язкового в Софії. Тільки заплющував віки - бачив той його останній спокійний образ із ще не закритими його очима в яких віддзеркалилося небо нерідної йому Болгарії… Й не допомагав від цього і джин… І ні з ким було пожуритися… навіть зі Сніжаною.
Перша насторога Васильо до всіх своїх волонтерів-соратників вже пройшла. Подвійного дна в них не відчував. Якось і здружився з одним із ататюрків – Ахметом. Той йому тишком навіть підсунув «косячок». І коштував той «косячок», бо це ж було за темою його відрядження. А от за Темуром помітив його «нерівне дихання» (пристрасть!) до Сніжани. З’явилась у Васильо, навіть, якась ревність… і в Темура, зворотно, мабуть, теж. А тут вже й допомагав джин… Хоч, його пиятика з Чарлі, на якій часто була присутня і Сніжана (як тлумач його тривалих розмов з ним) - замітив Васильо, не сподобалось Сніжані… але, теж помітив, цілком сподобалось Темуру, який взагалі не вживав спиртного. Тобто роль «п’янички» була не дарма запланована для Васильо. І тут йому дійшло, що, мабуть, його основним завданням, та і «в темну» було - спонукання контактів Темура зі Сніжаною, тобто прискорення її офіційної міграції до Туреччини. А це вже було дуже неприємно… і «муть» №1 для нього.
Прайд все не потрапляв на очі та явних слідів його не помічалось. Хоч бачили велике стадо буйволів і, навіть, не полювали на них, щоб не сполохнути потенційних левів. Але, за словами Чарлі, явного і свіжого сліду прайда не було. Він його завжди шукав довгим спогляданням через потужний бінокль, щоб знайти скупчення стерв’ятників чи марабу. Марабу схожий на нашого чорногуза, але летить не так (а як наша чапля) і набагато більший. Марабу і стерв’ятники полюбляють падаль, як і гієни чи шакали. Але їх же можна побачити на багато дальшій відстані. І тільки за три дні до закінчення нашого сафарі Чарлі вирахував прайд. Але він був на великому острові на який заїхати на джипах тепер не було можливим із-за значного підняття води через сильні дощі, що пройшли недавно. Чарлі визвав вертоліт. І ми всі без дівчат (при яких, звісно, залишилась і охорона) перебрались на той острів, де зразу й угледіли велике (до тисячі голів) стадо буйволів – ельдорадо для левів. В таких місцях (на островах) леви, що ведуть своє полювання, як правило, вночі – полюють чи муштрують свій послід і вдень. До того, вночі леви не полюють на буйволів, бо ті в цей час не пасуться, а збиваються в тісний гурт з організацією кругової рогатої оборони. У Чарлі з Серетом цілий день пішов на пошуки стану прайда. А волонтери занудьгували - і без дівчат, і без джину… (Тільки от Ахмет Васильо підсунув було знову маленький «косячок».) Лиш споглядали за гемблем в болоті бегемота, та метушнею в сусідньому озері – крокодилів.
Звечора, аж до ночі волонтери заходили у засідку, яка була далеченько від місця їх висадки на той острів. В кінці переходу зайшли до рідкого ліску із якихось кущів. Дрімали при вартових в тому ліску до ранку. В суху поснідали. Й вдосвіта Чарлі розвів стрілків по закрайку того ліска. Кожного в окрему, але із професіоналом команди Чарлі – по півколу довжиною з кілометр. Васильо дісталось місце через одне від Темура і Чарлі до нього не приставив захисника. Васильо це підбадьорило – довіряє ж. А от з Темуром, крім профі від Чарлі, засів Махмуд і теж з автоматом, як і Васильо, тільки якоїсь модифікації УЗІ.
Ціль навпроти, за вітром, за метрів двісті-триста – пагорб з валунами серед яких відпочивали (а вони ситі можуть проспати майже добу) леви прайда з вожаком та його молодим братом, як оповів Чарлі. Стріляти можна вожака, є ж заміна вождя прайду, чи у його брата. Чергу у стрільбі визначив Чарлі. Першому (значить найбагатшому!) дозволено було стріляти Темуру, що був крайнім у лінії засідок, тобто він був і найближче до цілі. В нього була новітня американська автоматична гвинтівка з оптикою. За ним Степан – який був другим у ланцюжку, в того був карабін Мосіна теж з оптикою... японською. А, Васильо, хоч і був третім, Чарлі шепнув, щоб був на підстраховці, сам по собі не стріляв. Бо буває, що поранений лев (чи тим більше левиця!) може піти на стрілка. «О-кей!» - сказав Васильо.
Чекали довго. За спиною чулися буйволи – на тій стороні ліска ближче до води. Васильо через потужний бінокль весь час споглядав простір полювання. Бажання («охоти») вбивати лева не було – лиш вабило мисливство того процесу полювання. Недалеко від засідки Темура був ще один малесенький, але густий гайок. Васильо вгледів в тому гайку якийсь рух. Почав детально спостерігати і за тим гайком. Щось велике переміщалось там по землі, бо було видно рух гілок кущів не схожий на подув вітру. Потім все знову завмерло. Але у Васильо вже була насторога на той гайок.
І от на гребені пагорба появився на мить профіль чималого лева, потім на валун вилізла, і вже довше затрималась левиця. Потім на тому ж валуні влаштувався, теж на дуже короткий час, великий лев, повільно зійшов з валуна, а на його місце забрався теж великий лев, який довго вдивлявся в своїй граціозній позі у бік стада буйволів… пролунав постріл із засідки Темура.
Васильо весь цей час безперервно переводив бінокль - з валунів на підозрілий гайок… І от час зупинився для нього… з гайка вилетіла величезна темна фігура – лева! Стрімкі стрибки, політ лева у бік засідки Темура, а до неї від гайка було всього метрів п’ятдесят… на автоматичному (рефлексному) прицілі Васильо вже була та ціль… дві короткі черги із вже рідного АК-47 на черговому зльоті лева…
…лев приземлився в декількох метрах від засідки Темура, але подальшого його стрибка вже не було… лев звалився на бік лиш підняв голову і, тільки тоді, почулась довга черга із автомата УЗІ.
Ще чулися декілька пострілів із далекої від Васильо засідки Чарлі. Стая левів (більше десятка) рвонула поза пагорбом зі сторони засідки Чарлі і зникла.
Васильо підійшов до величезного (за чверть тонни) вбитого лева. Там уже стояли волонтери із засідки Темура та Степана. Темур, не дивлячись на його близькосхідну смуглявість, був блідним і нервово смоктав цигарку. При підході Васильо, Темур кинувся до нього, потиснув йому руку… і щось залопотів на своїй турецькій… А вже мертвий старий лев, що прийняв на груди, в шию і живіт багато свинцю із двох автоматів великого калібру й меншого, виготовлених не в Африці - лежав не вверх ногами, не в позі відпочинку… а в позі звичної йому – готовий до останнього стрибка – польоту… Тільки не з піднятою великою головою, вже сивою гривою, але з мирно покладеною на лапи із стертими вже кігтями. Очі в нього ще були відкриті, а в них віддзеркалювалось не небо Африки… постать якогось чужоземного волонтера…
Підійшов і Чарлі, теж потиснув Васильо руку - і обійняв його… Пояснив, що вбитим був якраз колишній застарілий вожак цього прайду, який мабуть вважав, що йому двоногі завойовники-волонтери допоможуть знову сісти на трон. Правда, коли вб’ють нового вожака. Але стріляли ж по брату того вожака, що й розізлило старого – вождя у вигнанні.
Був ще один трофей (брат вожака прайду), якого за аналізом Чарлі, ранив (але не смертельно) перший постріл Темура, попав в нього і Серет, який був у засідці Степана, добивати його, уже на чималій відстані, довелось Чарлі.
Чарлі, по прийнятим мисливським ритуалом церемонії, урочисто оголосив володарів тих трофеїв – Васильо та Темура. Хоча, трохи пізніше, після приготування за «кошерними» правилами тих трофеїв Васильо вже скромно, але душевно подарував свій трофей Чарлі.
Офіційна і основна частина того сафарі закінчилась. Хоча ще була стрілянина по м’ясних цілях і великий банкет, що продовжився близько двох діб, майже без перерви уже на материку, на віддалі від боліт, де було значно менше мошкари. Джину і віскі під щедре мисливське їство було випито чимало…
Повертались з того Сафарі приблизно так же, як заїжджали. Тільки з Ботсвани уже летіли не через апартеїд, а через Замбію. В Стамбулі розлетілись порізно, хоча Темур запрошував всіх ще на уже свій банкет десь у його середньоземноморських володіннях. Степан полетів зразу на Москву. Васильо з болгарами – до Софії. А от Сніжана залишилась на теренах Туреччини. Й назавжди… Правда, на прощання, якось скрито підбігла до Васильо й цьомкнула його тричі то в ніс, то в губи… Хвилювалась, мабуть…
P/S. Уже в Москві Васильо винесли подяку за «успішне» його відрядження. Випитав він у генерала дійсну причину вбивства його зв’язкового. Вияснилось, що то було давнє «полювання» на нього, хоча його «сховали» у Болгарії, скоріше всього, бойовики - із МОСАДу. Десь він їм «перейшов дорогу»…
… Пройшло багато часу. Васильо вже на своїй батьківщині готувався до свого печального ювілею – офіційного виходу на пенсії. І як сімейна людина, що давно вже закреслила свої «походи й експедиції» молодості. За декілька днів до того ювілею, пролунав по його домашньому телефону дзвінок… телефонувала Сніжана – пізнав її голос Васильо зразу, хоч то вже був якийсь не слов’янський акцент… поздоровляє (чи співчуває йому?) з ювілеєм… настирно запрошує його до зустрічі з нею - на Чорному морі (в Одесі) через дві доби. Після тривалих роздумів (в печалі ?!) Васильо, все ж, подався до Одеси. Зустрілись із Сніжаною в барі морпорту. В неї вже було інше ім’я й прізвище – мусульманські. Але той давній шарм і образ залишився. Запросила на маленький круїз на їх сімейній яхті (там був її чоло-вік, той же, але вже офіційний – паша Темур і дорослий син з нареченою) до розвалин Очаківської фортеці, що була якось пов’язана з предками її чоловіка… Пішли до яхти, що була пришвартована десь поряд.
Капітаном великої яхти був теж давній знайомий Васильо – Ахмет, який був у тому давньому сафарі, а потім… і декілька разів допомагав Васильо з його «наркотичними» вояжам і у Туреччині, і в інших місцях… хоча він тоді говорив, що давно порвав дружбу з Темуром.
Зустрічали Васильо на яхті: приятель-капітан, бундючний та поважний Темур, блакитноокий русявий син із своєю білявкою нареченою, якою був так захоплений, що й не звертав уваги на Васильо – так, офіціоз. Ахмет, мабуть, помітив деяке здивування Васильо і вже потім нишком (як колись підсовував йому «косячки») про сина сказав, що в нього «виперла» якась давня персіанська кров (це, мабуть, про колір його очей та волосся), а наречена була з високопоставленого роду із Франції. І планують вони по весіллі поселитися у Франції.
В салоні яхти було накрито розкішний стіл. Під час довгої трапези побіжно згадали те сумісне сафарі. Потім, в основному, вів поважно бесіду Темур, який велеречиво мовив про свої полювальні вояжі в багатьох країнах світу. Ахмет додав, що трофеями шановного Темура вже заставлена велика виставочна зала вілли в довкіллі Середземного моря. Сніжана мовчала, замислено потягувала довгу сигарету… Васильо лише раз запитав Темура чи був той на полюванні в північних просторах Росії. На що той відповів, що ще ні, але збирається зробити вояж на ведмедя чи тигра.
Круїз проходив мирно і тихо. Васильо, в основному, спілкувався з капітаном. Деколи перекидався нічого не значущими словами і із Сніжаною, але Васильо помітив якусь тугу в її очах гордої газелі. Причали під Очаковом, після погодження з місцевими прикордонниками, що були вже зовсім іншими від тих, котрих знав Васильо за радянських часів. До розвалин османської фортеці Васильо і не ходив. Не ходила й Сніжана. Вони практично мовчки простояли під час тієї екскурсії на кормі яхти. Сніжана тільки коротко розповіла офіційну (турецьку) канву свого життя та обширно про плани сина. Запитань їй Васильо не задавав. Коли повернулися з екскурсії із фортеці, Ахмет запитав, що то за острів навпроти неї, котрого на картах СРСР ніколи не було, а по космічним знімкам там була якась, мабуть, військова частина. Васильо коротко відповів, що дійсно там був колись якийсь військовий складський комплекс. Хоча добре знав про ту саму велику в світі школу бойових пливців (боплавів), що мали бойові сутички під водою і у портах Туреччини з аналогічними американськими та французькими «морськими котиками» НАТО. Бо й сам на тому острові проходив деякий час вишкіл, і не раз бував в ті давні, есес-рівські часи. Розповів і історію рукотворного створення того острова силами запорозьких козаків, що й дозволило із установлених там гармат розтрощити ту неприступну до того часу османську фортецю Очакова. Оплесків за те оповідання, звісно, не було...
Васильо вирішив попрощатись, тут під Очаковим, з приємною компанією і сімейною їх «ідилією». Провести його на маленькому гумовому човні з потужним двигуном аж до Очаківського причалу напросилась Сніжана… На прощання із нею Васильо сказав: - «От і все…Прощай…» На що Сніжана, піднявшись, стиха відповіла: - «Ні, не все… То твій син…». Васильо в ту мить зробив крок, щоб ступити на землю, на рідну землю… і ледь не звалився у пучину моря. Повернув голову подивився в ті печальні очі газелі із алмазними крупинками сліз в них… і мовчки пішов на свій, рідний берег…
А тепер йому знову хочеться… до Парижу…???