«На Майдан 18 лютого я прийшла з фотоапаратом. А там - кровіща, страшний замєс. З одного хлопця, скривавленого, беркута берці знімають. Я думала фотографувати чи не фотографувати. Але літня жінка повернулася і сказала мені: «ты только стоишь и пялишься!!!». Вона хотіла його забрати, але їй не вдалося. І я зрозуміла, що дійсно не можна бути відстороненою. Тепер мого життя немає. Є життя країни. Вся ця ситуація змушує думати, що мене немає, я розчинилася в тому, аби хлопцям зробити краще. Я себе вважаю частиною тих, кому я допомагаю.
Я - киянка. Протягом п' яти років працювала в "Свободі». У вересні я звільнилася, тому що я зрозуміла, що я хочу бути вільною людиною, хочу мандрувати, хочу збирати фольклор. У мене постійно на це не було часу. І з вересня до революції я мандрувала, я ходила по горах, я знайомилася з бабусями, записувала їхні пісні і вчилася співати… А потім почалася революція. Стало зрозуміло, що саме тут і зараз життя відбувається. До речі, таке відчуття буває рідко. В мандрах воно є - ти тут і зараз і більше ніде бути не хочеш. Так само і під час революції. А потім якось ось так одразу почалася війна.
З грудня я почала випускати бойовий листок про революцію, спрямований на підвищення бойового духу. Я спочатку не знала куди себе приткнути. А потім левова частка моїх друзів пішла у Нацгвардію. Ми зробили список того, що вони би мали узяти з собою: форма, наколінники, бронежилет, шолом. І подумали, що усе це їм мали би видати. А виявилось, що ні. Вони провели на полігоні десь тижні два перед тим як ми почали їх якось збирати. Стало зрозуміло, що без нас нічого не буде. Потім це розрослося до допомоги взводу і згодом ми почали вже допомагати багато кому.
Ця війна багато чого змінює. І навіть ставлення до якихось елементарних речей, які раніше нервували. Тепер в радість отримати смс: «ваш абонент з' явився в мережі".
І взагалі, якщо раніше переписка в стилі « у нас все добре» нервувала, тому що вона занадто формальна, то тепер, коли ти отримуєш таку смс щодня, хочеться дякувати Богу. Богу і усім людям. Дітям, які малюють чудові малюнки, їхнім батькам, за те, що виховали їх. Дівчатам, які мотають обереги, ангеликів.
Кожного разу,коли я їду туди, я розумію, що хлопці змінюються, їх очі міняються. Попри те, що ми познайомилися з кимось місяць тому, півтора місяці тому і бачимось раз на два тижні, якщо пощастить, я вловлюю найменші зміни в їхніх обличчях. Через те, що з кожним разом, вони все більше і більше всього переживають. З'являється якийсь новий досвід. Ми останнього разу були в одному батальйоні, що раніше базувався в дуже безпечному місці. Я думала, що вони там будуть довічно і що з ними ніколи нічого не станеться, а потім прочитала, що вони там захопили ціле кубло «сєпарів» і «сєпари» понесли величезні втрати, а з нашими хлопцями все нормально. А коли я приїхала до них на базу, зустріла старшину - побачила, що у нього щось змінилося. Я спочатку подумала, що він підстригся, а потім зрозуміла, що просто в нього змінилося обличчя. В нього на очах маршрутка з біженцями, з дітьми перетворилася на фарш. Тому що замість домовленого мирного коридору для біженців «сєпари» почали стріляти і просто продірявили цю маршрутку.
Цьому старшині довелося навести авіацію на свій власний дім, тому що там з' явилися «гради», тобто ціле кубло завелось в його домі. Хтось з сусідів йому подзвонив і сказав, що щось розгортається у нього на городі. І він не довго вирішував що робити.
Я в побуті звикла так: якщо я чогось не знаю, значить, не знаю і «до побачення». А у волонтерській справі не можна користуватися такими принципами. Тобто, якщо я не знаю, де знайти шоломи, значить треба шукати. А я вже два тижні нічого такого суттєвого не нариваю. Шоломи по триста баксів - це добре, але для однієї людини, а не для групи з 11 чоловік. Тому доводиться опановувати навички якихось нишпорок- спецагентів, які можуть усе дістати з-під землі. Змінюються не тільки хлопці, ми теж змінюємось. Мені раніше здавалося, що я ніколи не хотітиму купляти приціли, але після того як загинув мій знайомий, думка змінилася. Точніше ми не були з ним так сильно знайомі, я більше знала про нього з його подвигів, про які розповідали мені мої друзі. Я звикла, що ця інформація постійно є і вона постійно оновлюється. А потім Ореста не стало. І я зрозуміла, що я хочу купляти приціли, і хочу писати на них «за Ореста».
Їжджу туди, тому що дуже важливо тримати постійний контакт, знайомитись, бачити їхні очі. Тому що по телефону - це класно, але я за ними дуже сумую. Вони настільки рідними стали для мене. Усі очі, з якими зустрічаюсь, з якими був словесний контакт, вони дуже сильно закарбовуються в пам'яті. І ти просто тримаєш їх і не відпускаєш. Просто щоб ви були живі, хлопці! Мені навіть спецназівці подарували тєльняшку минулого разу, коли ми бачились з ними. Я в ній засинаю і прокидаюся. Таким чином знаю, що я - з ними, а вони - зі мною.
Спочатку для мене це виглядало, як дитячий табір, тільки зі справжньою зброєю. Але коли заміс пішов серйозніший, ти їдеш і бачиш руйнування, сліди крові. Продірявлені маршрутки. Хлопці коли дзвонять, то дуже рідко розповідають, що спали спокійно. В основному «гради» і міномети. Вони завели собі песика. Я питаю: « а коли обстріл, ви його ховаєте?». Відповідь: «так, в першу чергу.»
Один боєць сказав якось: «є такі назви, які звучать дуже тендітно і ніжно. Якщо ти не знаєш, що таке "Васільок", "Нона", "Саушка". А коли ти попадаєш під їхній обстріл, то розумієш, що це не іграшки. І так з цією війною. Вона на відстані здається такою романтикою, героїкою. А насправді - там значно важче. Тому що, на жаль, якості командування не завжди дорівнюють вимогам війни.
Хотілося б звичайно сказати, що я знаю купу класних командирів. Але ні, я знаю купу класних солдатів. Але вони доростуть, будуть живими і стануть хорошими командирами.
Зараз зароджується ця народна армія. І усі силові органи. Ми дивимося, що «Київ-1» і «Київ 2» - це ментовські батальйони. Вони пакували цей постМайдан, вони охороняють Верховну Раду. Але насправді до них ставлення набагато краще, ніж до чоловіків в синій формі з шевронами МВС. Тому що там половина людей з Майдану. Це прості люди, які хочуть порядку в своїй країні. Так, вони не на війні зараз, але будь-якої миті можуть опинитися там.
Приємно, що схід очищується від сталінізації. Лєнінопад! А в Слов "янську Леніна не звалили. Керівництво не дозволило. Треба було не питати хлопцям у керівництва. Керівництво не дозріло. Революційна ситуація нікуди не зникла. Верхи не можуть, низи не хочуть. Источник:
http://censor.net.ua/r300568
Вход
Регистрация
Галерея
FAQ
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
.jpg)
