Форум ОХОТА и РЫБАЛКА

Я згадаю, як колись
Ми за школою тяглись:
У портфелі - зошит, книжка,
Вдосвіта встаєш із ліжка,
Циркуль, гумка, косинець,
У дівчаток - гребінець.
Я все знаю! Я все вмію!
У червоний галстук шию
Залаштую - і впірьод
Шлях до знань - через город
Кілометра два до школи,
Не запізнююсь ніколи.
Два й назад надвечір прусь,
Інколи бува плетусь.
Це, якщо город той клятий
Мати змушує копати.
Кинув оком - все вдягнув,
Чи нічого не забув?
А тепер і дітям зрання
Задаю це запитання:
Книжки-зошити побрали?
До занять налаштувались?
Чую відповідь: Ну, тату!
Ти такий дивакуватий!
Виглядаєш ще здалека,
Як стара бібліотека.
Роззуй очі, озирнися,
Технологіям повчися:
Головне, це як проснутись -
Телефон свій не забути.
Отже, маю те, що маю.
Всім причетним співчуваю((

поржал!
вспомнил свои сборы, у всех полевые сумки, а у меня портфель и мне тоже хотелось эту кирзу
купили.


Це так мало, шо капець!
А чорнильниця? А марки?
Сірники туди й цигарку...

Хоча на марки можно було виміняти і цигарки.
Я іх ховав у корінці книжок

Головна суть в опусі - це телефон.
Друже, ти не думав, що доповнивши тільки мій набір чорнильницею та цигарками, ти теж виглядаєш як стара бібліотека?

Йой, не думай, все зрозумів, але тої теми взагалі не хочу торкатися, бо я онукам обіцяв побити телефони.
Онук зрозумів, що це не жарти, а онука ще трохи буксує.
А те що я людина похилого віку не соромлюся, навпаки, я чорнилом писав і так, що мої зошити з каліграфією красувалися на стенді.

Так і було!!!
Два км до школи, туди - швидко, що б не запізнитись.
Назад -кволенько-кволенько, картоплю ж копати треба...
Дякую, Оводе, за навіяні спогади.

Дякую, друже!



- Пройтися дуже мушу
Городом Вашим, куме,
О восьмій – потяг рушить:
Спізнюся – буде сумно.

- Ідіть! Там бик пасеться,
Без цепу відучора,
То може так складеться -
Прибудете в 7.40.

(с)

Гена, а ми спешили свои 3 км через лес, бо в лесу у нас была нычка с сигаретами.

Типу,
- Заходьте , куме.
- Так у вас же собака не прив'язана!
- Так отож.

Я в школе не курил!
Ток летом, на каникулах

ХМАРИ

За жовтим осіннім яром
Від подиху теплоти
На горизонті хмари
Вляглися на животи.

Їм, хмарам, спочити треба -
Розкинутись і лягти.
Їм згодом за вітром небом
В далекі краї плисти.

Позбутися по дорозі
Набитих дощем валіз,
Наплакатися за осінь,
Щоб не лишилось сліз.

Бажанням і ліс невтомним
Спецодяг з засік дістав
Червоним по золотому
Розшив і розмалював

Задумався у зітханні,
Стривожений в почутті,
Що з хмарами вже востаннє
Побачиться в цім житті.

Ті хмари в наскрізних шрамах,
В боях десь отриманих,
Їм вітер загоїть рани,
Задме просто вітер їх.

Хмаринки, візьміть з собою,
Можливо, у тім краю
Захмареною журбою
Загоїте і мою.

(с) Ovod

Фото неймовірне!
А вірш? Що вірш? Вірш як вірш, римовані слова. на перший погляд, але!
Прочитав тричі, спочатку пробіг, потім вчитався, а тоді вже став смакувати кожний рядочок.
Наче прості слова, але так легко складені і стільки сказано
Дружина каже, що зранку прочитавши на фб отримала велику порцію позитиву,
просила передати вітання і прохання писати.

Дякую, друже!
Дякую ТВ. Я бачив зранку і передавав привіт телепатично)
Фото не моє, з Інтернету, але саме фото надихнуло на реалізацію.
Щось не пишеться останнім часом.

СИНУ

Я теж маленьким був, як ти,
Хоча, ти вже ж великий!
Я стільки перейшов мостів
Що справді збився з ліку.

Ти майже ще не розпочав
Своїх - і це так добре.
Я теж цього не помічав
Я був як ти - хоробрим!

Так само й я бешкетував,
Бувало - і з сльозами,
Людей у серці я не мав,
Дорожчих тата й мами.

Як неймовірно у дверях
Завжди було стрічати
І  в щирих тануть почуттях
Міцних обіймів тата.

Мій тато в небо відлетів
Мене він вже не прийме
В обійми, як я б не хотів.
Ти - ще в моїх обіймах.

Що маю, син, щасливий тим -
Тебе, моя кровинка,
Рости, радій, кохай, цвіти
Щомиті, щохвилинки

Для сина ангел - то татусь
Для тата - є дитина.
В своїх думках завжди молюсь
В ім'я Отця і Сина!

(с) Ovod

Здесь и я помолчу.
Столько любви и тепла в твоих строчках...
Придёт время и твой сын будет читать их своему, возможно вместе со своими
Почему бы и нет?

Чесно признаюся, я не люблю сентиментальностей.
Для широкого загалу цей вірш не викладатиму - тільки тут.
Але правда в тому, що написався він швидко і я подумав те ж саме, Іване: може сини колись читатимуть, то щось і згадають, відчують, або, у крайньому разі, додумають.
Я би хотів так зараз, але, нажаль, вже не вийде.
А коли можна було - не придавав значення.